Читати книгу - "Еринії"

― Кіндри[8] з Кліпарова тубі тогу ни дарують, Лиссий!

Попельський не витримав погляду батяра. Комісар розвернувся й побіг углиб кав’ярні, до вбиральні. Він знав, що за вікном клозету розташовано невеличке внутрішнє подвір’я, яким він безперешкодно дістанеться до будинку на вулиці Лозинського, а звідти, вузькою, із високими будівлями Сенаторською ― до «старого університету». Там, у тиші математичної читальні, з якою Попельський добре познайомився, коли вів свою останню справу, він зможе спокійно зосередитися. Комісар відіпхнув фотографа, який досі не оговтався, але вочевидь збирався податися за ним, ускочив до клозету, замкнув двері на гачок, а тоді відчинив вікно, замальоване білою олійною фарбою. Довкола розлетівся голубиний пух. Попельський виліз на брудне підвіконня й важко зістрибнув з нього на подвір’я. Висота була чимала, і він не втримав рівновагу й упав. З відразою подивився на свої новісінькі штани, забруднені послідом. Глянув убік і побачив черевики з гетрами. Попельський знав, кому належить це взуття. Гетри вже давно ніхто не носив, але начальник Слідчого відділу Комендатури воєводської поліції, підінспектор Маріан Зубик, ніколи не переймався модою.

Шеф Попельського стояв, широко розчепіривши ноги. У руках тримав його заяву про відставку. Велике черево розпихало Зубикові жилет, а набряклу червону потилицю туго стискав обруч комірця. Підінспектор зняв капелюха й витер лоба. Його ріденьке волосся було акуратно зачесане й наче приклеєне до черепа.

― Посильний зі «Шкотської» нівроку спритний, ― Попельський усміхнувся, перш ніж Зубик відкрив рота. ― Він вас швидко знайшов. Хлопчина чесно заробив злотого.

― Я теж заслуговую на похвалу, ― просичав начальник, що не віщувало нічого доброго, бо цей апоплектик зазвичай горлав аж дрижали вікна будинку на Лонцького. ― Розташування цих кам’яниць відоме мені так добре, наче я сам їх будував.

― Я ще ніколи не замащувався голубиним послідом, ― Попельський стурбовано дивився на штани. ― Ви не знаєте, пане начальнику, чим це можна почистити? Це костюм фірми Яблковських!

― Що ви верзете, Попельський?! ― Зубик повернувся до знайомої підлеглому ролі холерика. ― Знаєте, що я зараз зроблю з вашою заявою про відставку? Ось, що. ― І підінспектор схопив аркуш так, ніби збирався його подерти.

― Ну й порвіть! ― Попельський ще ніколи не звертався до свого шефа так зухвало. ― Ну, рвіть, до дідька, а я напишу наступну! Писатиму, а ви будете дерти. І так цілими днями. А тим часом жиди…

― Послухай, ― Зубик наблизився до Попельського й сичав йому просто в обличчя. ― Ти гадаєш, що я без тебе не впораюся? Гадаєш, мені потрібен шістдесятилітній франт у темних окулярах, який працює тоді, коли йому заманеться? Гадаєш, я не знаю про твої походеньки з послідущими курвами? Гадаєш, мене обходить твоя відставка? Можу подерти, а можу підписати рапорт, так або сяк, зрозумів? Мені байдуже!

― Ну, тоді підпишіть, ― Попельський, не обертаючись, тицьнув пальцем на вікно вбиральні. ― А тоді поясніть їм це! Скажіть, що Лиссий іде на пенсію, а ви із цим погоджуєтеся!

У двері вбиральні грюкали. Чути було слабкі протести персоналу кав’ярні й розлючені вигуки журналістів. Попельському раптом стало зимно. Він знову почув огидний голос батяра й своє прізвисько.

― Чого ти хочеш від мене? Що я повинен зробити, аби ти залишився? ― Зубик зняв капелюха й обвіювався ним. Білки його очей, здавалося, чимраз сильніше наливалися кров’ю.

― Мені треба з деким поговорити, ― Попельський з відразою нахилився до зарослого рудим волоссям шефового вуха й щось пошепки сказав йому.

― Я згоден, ― повільно вимовив Зубик. ― Поговоріть з ним. Я дам вам письмову згоду, якщо ви хочете.

― І дозволю собі уточнити, пане начальнику. Мені п’ятдесят три роки, а дівчатка, з якими я їжджу до Кракова ― першокласні. Ну, гаразд… А що ми тут досі робимо? Ходімо звідси!

― Куди? ― запитав Зубик, потираючи пальцями повіки.

― Ви що, збираєтеся тут проводити прес-конференцію? На подвір’ї за нужником?

Вони вийшли крізь ворота на вулицю Лозинського. Повіяв легенький вітерець, який підняв у повітря клапті подертого аркуша із заявою про відставку. За мить вони лежали на купах голубиного посліду.

Коли Попельський вийшов з ресторану «Атлас», годинник на ратуші вибив одинадцять ударів. Комісар повільно йшов до фонтану Діани. Надходила чудова травнева ніч. Біля фонтану юрмилася, перегукуючись та лаючись, молодь. Якийсь юнак виліз на постамент і схопив римську богиню за груди. Зі скромного одягу й зарозумілих мармиз Попельський зробив висновок, що це випускники гімназії, які вперше у своєму дорослому житті понапивалися. Пригадав власні випускні іспити в класичній гімназії в Станіславові ― текст Лівія про Горація Коклеса, уривок з діалогу Платона «Іон», натхненне обличчя ксьондза, який був водночас учителем математики й стверджував, що Бог ― це куля, а будь-яка істота ― точка на ній, розлючений погляд ненависного вчителя біології, котрий вимагав назвати відмінності між цитоплазматичними й нецитоплазматичними частинами клітини. Пригадав, як він потому