Читати книгу - "Еринії"

кам’яний погляд графа Александра Фредро, який оглядав перехожих зі свого постаменту перед «Шкотською». Саме в цій кав’ярні комісар опинився невдовзі, сів за столик у темному кутку, куди офіціант, пан Гірек, приніс йому каву, великі запашні шматки шинки й посипані кмином та сіллю булочки.

В очах кельнера Попельський помітив те саме запитання, що й у Леокадії, служниці й декількох водовозів біля поблизької колонки, які вочевидь упізнали комісара.

Увіпхнув ріжок серветки між шиєю й цератовим комірцем. Настромив на виделку шматок рожевої шинки. З обох боків намастив його білим, густим майонезом. Сіль, кмин і хрумка шкоринка булочок чудово доповнювали смак вудженини із крамниці Котовича. Шинка, достоту, як стверджувалося в її рекламі, пахла димком дерев надверещанського лісу.

Попельський зручно вмостився в м’якому, обтягненому плюшем, кріслі, й заглибився в читання «Дойче шахцайтунґ», яку тут передплачували. Через кілька хвилин, коли пан Гірек старанно прибрав зі столу, комісар витяг з течки чистий аркуш паперу й авторучку марки «Вальдманн». Перевірив, чи в ній достатньо чорнила, й почав писати. Праворуч чітко вивів «Львів, 5 травня, 1939 р.», тоді зазначив адресата «III Особовий відділ Головної комендатури державної поліції у Варшаві». Трохи нижче, посередині, написав великими літерами: «РАПОРТ ПРО ВІДСТАВКУ». І ще нижче:«Уклінно прошу відправити мене на пенсію від сьогоднішнього дня. Прохання пояснюється досягненням пенсійного віку, а також складними родинними обставинами. З повагою». Під цим текстом Попельський поставив розгонистий підпис. Унизу додав: «через III Особовий відділ Воєводської комендатури Державної поліції у Львові». Зробивши це, він закурив цигарку й клацнув пальцями, підкликаючи пана Гірека.

― По чарці горілки для вас і для мене. ― Замовив він і глянув на здивоване обличчя офіціанта. ― Чого ви дивуєтеся, можна людині випити, коли вона йде на пенсію? Вшануєте мене компанією?

У голосі комісара не вчувалося жодної іронії. Він добре пам’ятав свого батька, Пауліна Попельського, інженера-нафтовика, який першим уклонявся робітникам. Пам’ятав відміряного батьком пекучого ляпаса, коли зневажливо висловився про певного майстра з бориславської нафтопереробні. Пам’ятав і про те, як переїжджаючи звідти до Баку, батько особисто попрощався із замурзаними ріпниками. Чарка горілки, випита в товаристві пана Гірека, мала для Едварда Попельського величезне значення.

― Перепрошую, ― холодно озвався кельнер, ― але я не можу пити в робочий час. Чим ще можу служити?

Попельський заперечно похитав головою. Курив цигарку й дивився на Гірека. Широке обличчя й відкритий погляд офіціанта виражали цілковиту байдужість. Але Попельський знав, що за цим криється дещо інше. Це місто, яке уособлював пан Гірек, промовляло: «Я зневажаю тебе, боягузе».

IV

Місто й справді вже знало про відставку комісара. Першим журналістом, який підійшов до Попельського, був Константи Мразек зі «Слова польського». Отримавши телефонний дзвоник від Гірека, він примчав до кав’ярні з редакції на Зиморовича, що була неподалік, разом із фотографом. Забіг до «Шкотської» саме тоді, коли Попельський підносив до вуст другу чарку горілки. Фотограф спрямував на нього об’єктив, а Мразек бачив перед очима заголовок у газеті: «Чим займається пан комісар, замість розшукувати вбивцю Геня Питки? Пиячить!». А нижче ― фото поліцейського із чаркою в руці. На жаль, мрія редактора не збулася. Попельський підняв чарку й вихлюпнув її вміст просто на апарат і обличчя фотографа. Тоді схопився з місця, насунув капелюха на голову й метнувся до дверей кав’ярні.

Там його постать одночасно освітило декілька спалахів. Комісар упізнав журналістів, яких віддавна знав як увічливих і ґречних співрозмовників. Цього разу вони були нахабні, категоричні й агресивні. Місто справді починало ненавидіти Попельського.

― Які справжні причини вашої відставки? ― настирливо вимагав відповіді редактор Матуш із «Дзєнніка людового».

― Весь Львів на вас розраховує! Як ви поясните своє дезертирство? ― допитувався Шатора з «Вечірки».

― Ви боїтеся заворушень на національному ґрунті? ― Чубатий з «Діла» порушив делікатне питання.

― Невже ви злякалися? Вам страшно? ― перекрикував усіх Кшижановський із «Хвилі».

― Хто впіймає вбивцю, якщо не переможець Мінотавра?! ― репетував Файєрман із «Дас найє гуґблат».

У зблисках фотографічних спалахів обличчя Попельського ставало чимраз блідішим. Комісар зняв капелюха й витер піт із чола. Фотографи клацали десятки знімків у профіль і фас. Роззявам, що з’юрмилися на тротуарі перед «Шкотською», здавалося, наче лиса голова Попельського росла й відривалася від тулуба.

― Лиссий, ти скурвий сину! ― гаркнув якийсь батяр у натовпі. ― Львів ті того не даруї!

Почувши прізвисько, яке дали йому бандити із Клепарова й Личакова, Попельський заціпенів. Досі воно викликало в комісара своєрідну гордість, оскільки злочинці вимовляли його не лише з ненавистю, але й повагою. Лисина поліцейського була об’єктом жартів, найвідомішим з яких був такий: «Кули пуліцай Попельський маї гривку на чулі? Кули на гулуві му сяде якась дзюні».[7] Роками його голову порівнювали з яйцем, коліном або пенісом. У всіх цих грубуватих жартах і порівняннях учувалася своєрідна бандитська повага. Але не цього разу. Не сьогодні. Зараз у нього вкладали стільки ж зневаги, як і в слово «тарган». Раніше прізвисько атакувало Попельського своїм ненависним сичанням з-за спини, бо ніхто не насмілювався кинути його комісарові в обличчя. То було щось на кшталт табу: не вимовляй прізвиська при людині, котра його носить, бо пошкодуєш! Зроби це так, щоб тебе не бачили, інакше