Читати книгу - "Коли приходить темрява"

— Ми просто мусимо щось знайти, інакше справа виявиться дуже темною, — сказав Малашко роздратовано.

Останнім часом він постійно нервувався. Це помітили й колеги, навіть пропонували йому піти у відпустку, аби відпочити. Слідчий уже досить давно не користувався своїм правом на відпочинок. Та наразі він просто не міг розслабитися. Не зараз. Трішечки пізніше.

— Не розумію, чого та бабця стверджує, що жодного разу не бачила вбиту. Якщо вона була дівчиною цього Тимофія, то баба точно мала неодноразово її бачити. — Ярик уважно роздивлявся, немов сканував очима.

— Ти не забувай, що тіло побувало під дощем, та його ж і не відразу після вбивства знайшли… Напевно, не впізнала. Окрім того, волосся, як ти сам зазначав, перефарбоване. Або ж убита не так часто тут бувала. До речі, я тобі казав про волосся, що знайшли на тілі вбитого? — Пошукавши на балконі, слідчі повернулися до кімнати.

— Що за волосся?

— Точніше, одна волосина. Її вже віддали на експертизу. Скоро має бути результат.

Малашко поглянув на свого напарника. Ярик виглядав спантеличеним. Ще б пак! У їхньому місті частіше трапляється «битовуха», а тут що хоч роби, а жодних зачіпок, які би дозволили швидко розплутати справу, нема. Ну, може, їм таки вдасться зараз щось знайти.

— Так, результат — це чудово, бо тут, мені здається, глухо. — Слідчий пройшовся квартирою й знову повернувся на балкон. Малашко зітхнув.

— Ти не забувай, що знайдено три різні типи відбитків пальців. І вбитому вони не належать. Я підозрюю, що одні належатимуть убитій, другі — братові Тьоми, а треті… треті — хто його знає, чиї… — Малашко залишався в кімнаті. Довелося говорити голосніше, щоб напарник міг його добре чути.

— І в мене дуже недобре передчуття стосовно цих відбитків…

— Що ти маєш на увазі? — Тепер слідчі переглядали книжки.

— Знаряддя вбивства нема. І не знайшли жодних слідів, які би можна було пов’язати з убивцею. Це свідчить про його холоднокровність та вказує на ретельно продумані дії. Цілком імовірно, що знайдені тут три типи відбитків узагалі не належатимуть йому. Адже тут узагалі мало хто міг їх залишити.

Малашко кивнув.

— Ну, так, тут ти правий.

У Ярика задзвенів мобільний. Отримавши інформацію від колеги, він одразу ж передав її Малашкові:

— На дванадцяту треба повернутися у відділок. Знайшли брата Заречнюка. Скоро привезуть до нас. Вітя каже, він абсолютно ніякий: занадто обкурений. Сподіваюся, з нього можна буде хоч щось витягнути.

— Дільничний сказав, що він не просто обкурений ходить. Він навіть колотися почав. Рік тому вийшов із в’язниці.

— Думаєш, він прикінчив своїх?

— Чесно, я навіть на це сподіваюся, бо якщо це не він, то відчуваю, що справа може бути довгою… Хоча… навряд наркоман міг думати про те, аби витерти відбитки… Та й до того ж нічого не викрадено. Якщо наркоман убиває, то зазвичай із метою грабунку, — задумливо промовив слідчий.

— Важко не погодитися. Хоча він міг знати, де лежать гроші, а після вбивства просто забрати їх і піти. Узагалі ще абсолютно невідомо, що то за тип.

— Але для чого йому було вбивати дівчину Тьоми?

— Можливо, вона стала свідком?

— Та ні, щось тут не те… До речі, у відділок я не поїду. Попрацюєш із ним сам. Я хочу поїхати до того Назара, який знайшов тіло. У мене з’явилося до нього ще кілька запитань…

— Добре, домовилися.

— Ого! А це що? — Малашко витрусив з однієї з книг вирізки з журналу.

— Щось цікаве? — Ярик підійшов до напарника.

— Та ні, певно, нічого особливого, — знову якось нервово мовив слідчий.

— Дай-но глянути.

— Ось, тримай. Порізані журнальні статті. Нічого такого.

— Чому ж, дивися…

— Що? — Малашко з цікавістю подивився на вирізки.

— Схоже на те, що він вирізав літери зі статей… Так зазвичай чинять, коли потрібно надіслати повідомлення, але не хочеш, щоби було зрозуміло, хто це робить. Отже, цілком можливо, що хлопець когось шантажував.

— І складав листи за допомогою вирізаних літер? Якщо так, то той, кого він шантажував, мав знати його почерк.

— Цілком можливо… Ну ось іще один мотив для вбивства. Тільки тоді це, певно, уже точно не його брат… Ну, гаразд, дякувати Богу, ми недаремно сюди прийшли. Хоч щось знайшли. Як ми не помітили цього минулого разу?

— У книжках, напевно, ніхто й не порпався. Ну, що ж, тепер ходімо до Світлани Слинько, подруги вбитої. Вона просила не запізнюватися, бо мусить вести дитину до лікаря. До речі, ти не повіриш. Ця Світлана Слинько живе поряд із тим будинком, де