Читати книгу - "На нові землі"

вогнем, вони сторожко наставляли гострі вуха. Від найменшого руху Ауна вони відступили всі разом. Ледве ж він махнув рукою, як вони побігли геть з пронизливим скавчанням і гавкотнею. Аун не боявся шакалів, навіть коли їх збиралось багато, але сильний запах, що йшов від звірів, заважав почути інших хижаків.

Щоб не витрачати марно зброї, Аун назбирав камінців. Від першого ж каменя шакали миттю розбіглись. Потім з’явилися дикі собаки, яких голод і численність робили сміливими. Вони блукали зграями, раптово зупинялись або ж кидались вперед, гавкаючи по черзі, одна за одною, немов розмовляючи між собою. Вогонь їх спинив. Допитливі так само, як і шакали, вони принюхувались до духу печеного м’яса та людей. В їхньому витті бриніло невиразне благання та пожадливість.

Коли Аун кидав камінці, собаки відступали, збиваючись докупи, і в сутінках лунало погрозливе виття. Тримаючись на відстані, куди не діставало каміння, вони посилали вперед розвідку, яка нишком шукала вільного шляху. Проходи, що лишалися між кінцями вогняного півкола та стіною, були для них занадто вузькі. Проте вони весь час з убивчою настирливістю поверталися до цих проходів і принюхувались до людей. Інколи вони удавали, ніби починають напад або ж частина їх ховалася за скелю і вила, сподіваючись викликати переляк, що допоміг би захопити м’ясо. Знову повернулись шакали, тікаючи від вовків, що вихопились зі сходу; тепер вони були обережнішими і тримались далі від собак. Потім шакали зникли, зачувши гієн. Ті бігли підтюпцем, конвульсивно вигинаючи свої пологі спини та час від часу озиваючись реготом, схожим на сміх старої жінки.

Два маленькі кажани гасали на своїх м’яких крилах; вище, під зорями, ширяв у небі вампір[8]; зачаровані нічні метелики міріадами кружляли над вогнем, а необережні жуки падали на палаюче гілля. З баніана інколи виглядали бородаті мавпи, на горбочку зітхала болотяна сова, і тукан[9] вистромлював свій велетенський дзьоб з пір’ястого листя пальми.

Ауна охопив неспокій. Він побачив роззявлені щелепи, гострі зуби і очі, що світилися від вогню, як темні рубіни.

Смерть чигала над юнаками. Ворожої сили скупчилось тут стільки, що вона могла б знищити п’ятдесят чоловік. Собаки вселяли острах своєю численністю; щелепи ж гієн варті були щелепів тигра; вовки лякали хижими м’язистими загривками; навіть шакали своїми дрібними та гострими зубами могли роздерти Ауна і Зура швидше, ніж встигли б загорітись гілочки. Подив перед вогнем зупиняв усю цю безліч голодного звіра. Не сила, а хитрощі жили в них, і тільки присутність інших звірів приглушувала їхню жадобу.

Вони очікували на один з тих випадків, що винагороджує за тривалу засідку; ненависть час від часу підбурювала їх один на одного. Коли починали вити вовки, шакали тікали в темряву, собаки вишкіряли ікла, але звільняли дорогу гієнам. Гієни не становили великої загрози людям, бо звикли до падла чи слабосилої здобичі, і, не наважуючись іти на риск, залишалися тільки тому, що тут були інші звірі та це дивне сяйво над землею.

Нарешті прибіг леопард, і тоді Аун розбудив Зура. Побачивши собак, хижак присів, його янтарні очі слідкували за вогнем і за постатями людей.

Обурений Аун вигукнув:

— Син Тура убив трьох леопардів!

Звір потягнувся своїм гнучким тілом, виставив лапи з пазурами і занявчав. Він був більший, ніж відомі уламрам плямисті леопарди. Шкіра хвилею ходила над його м’язами. Він без напруження перескочив би вогонь і досяг місця, де стояли люди. Занепокоєний, він силкувався розгадати, що це за вертикальні тварини. Запах, що йшов од них, та тулуби нагадували гібона, але гібон менший і не ходить так швидко. В червоному світлі вогню вони здавалися йому вищими за лося. Їхні руки та загадкові речі, що вони тримали, схиляли леопарда до обережності. Крім цього, він був один, а дивні звірі стояли напоготові.

Аун крикнув голосніше. В цьому бойовому поклику відчулась могутня сила... Леопард подався ліворуч, затримався перед проходом між вогнем і стіною, кинувся в один, другий бік, потім назад. Камінь влучив йому в голову. Звір люто нявкнув, але відступив. Присів, ніби готуючись плигнути, подряпав кігтями землю і подався до річки. Частина шакалів рушила за ним; собаки й вовки виявили ознаки втоми, а гієни нишпорили далеко від огню і майже не з’являлись в тремтячому світлі...

Раптом щось привернуло увагу всіх звірів: носи повернулись на захід, гострі вуха насторожились. Короткий рик розітнув тишу і змусив затремтіти людей у їхньому притулку. Ще мить — і гнучке тіло виплигнуло з темряви і впало на землю перед багаттям. Собаки відійшли далі. Нервове напруження скувало вовків і запалило їх гарячковим вогнем. Гієни підтюпцем подались назад: в темряві злякано заверещали два диких коти.

Аун і Зур впізнали червону шкуру і страшні зуби.

Звір присів перед вогнем. Його тулуб був не більший, ніж у леопардів, і не менший, ніж у найбільшої гієни; таємнича сила, визнана іншими звірами, почувалася в його рухах та великих пронизливих очах.

Аун і Зур наготували зброю. Син Тура тримав у правій руці спис, його дрюк лежав біля ніг. Слабосилий Зур краще володів дротиками. Обидва вважали, що махайродус дужчий за тигра і, можливо, такий же страшний, як той велетенський хижак, від якого колись втекли Нао, Гав і Нам на землях людожерів-кзамів. Аун і Зур рже знали, що одним стрибком цей звір міг подолати відстань в двадцять ліктів,