Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Цариця, а це, очевидно, була вона, зодягнена в багатий одяг, обшитий золотими та електровими бляшками – їх кількасот. На голові в неї діадема, на шиї – золотий медальйон із зображенням голови богині Афіни. Окрім медальйона, на шиї в цариці Дюбрюкс побачив намисто та важку гривну із благородного металу. (Згодом зафіксують і її вагу – 473 грами.) Поруч лежали два золоті браслети і бронзове дзеркало, ручка якого була обкладена листовим золотом…

Схиливши голову, стояв старий наглядач керченських соляних озер біля кістяків царя та цариці, і якесь дивне почуття охопило його. Він, бідняк з бідняків, самоук-археолог, емігрант, стоїть у поховальному склепі царя, прах якого ніхто не тривожив тисячі років, звідтоді, як скіфи, насипавши курган, розійшлися геть по степах. І перед ним, нужденним, і, по суті, безправним, єдине багатство якого – шматок черствого хліба в кишені, лежить колись найбагатший і наймогутніший цар, від якого, може, тремтіли цілі народи, і не збагне: куди ж поділася влада цього грізного владики? Де його народ? Його непереможне військо? Всі пішли з цих степів ще віки тому, пішли навічно, в безвість. Щез цілий народ, лишивши на колишній своїй батьківщині купу кісток свого царя. Що з того, що цар неймовірно багатий? Царське золото лежить біля ніг бідняка, котрого цар за свого життя і поглядом не удостоїв би. Що від нього лишилося? Прах… Та шедеври майстрів, рабів царя. Мистецтво вічне, через тисячоліття зберегло воно тепло рук своїх творців. Так, одне мистецтво вічне в цьому світі, все інше – тлін… І влада, і сила, і багатство, і велич…

– Тепер уже ясно, панове, – підсумував градоначальник, – що в куль-обському кургані поховано саме царя, і саме скіфського царя. Завдяки скарбам Куль-Оби ми тепер на власні очі бачимо, хто такі скіфи, який вони мали вигляд, як озброювалися і які в них були царі. Як ви бачите зі сцен, зображених на посуді, у скіфів було довге волосся, бороди і вуса, зодягалися вони в шкіряне та лляне вбрання, зброя їхня – меч, лук, стріли. Судячи по золотих речах, на скіфів мала великий вплив грецька культура. Невідомо тільки, чому скіфського царя поховано не в Скіфії, а на Боспорі Кіммерійському? Можливо, що й Боспор Кіммерійський у сиву давнину був скіфським? Скоріш за все, це так. Вітаю вас, панове, ви перші тримаєте в руках скіфські шедеври, перші побачили велику таїну, яка досі покривала загадкову Скіфію. Куль-Оба збагатить нашу науку не однією унікальною сторінкою, через морок віків вона передає нам її історію.

Градоначальник зробив паузу, дивлячись, яке враження він справив на присутніх, посміхнувся (з нього не спускали захоплених очей) і говорив далі – м’яко, мило, сам отримуючи від своєї розповіді чимале задоволення.

– Панове! Дозвольте вам процитувати Геродота, батька історії, котрий одним з перших писав про скіфів. Зокрема, Геродот повідомляє, що скіфи як покладуть у могилу царя, то неодмінно «ховають туди одну із наложниць царя, перед тим задушивши її, а також виночерпія, кухаря, конюха, слугу, коней, по добрій штуці іншої худоби… після всього цього вони разом насипають великий курган, стараючись його зробити якомога більшим…» От, панове, – скінчив промову Стемпковський, – ви й маєте перед собою один з таких скіфських курганів з царем і царицею.

Тим часом солдати обережно винесли з гробниці електрову посудину, що стояла в ногах цариці. На ній – чотири сцени з життя скіфів. Ось перша. Зіпершись руками на спис, цар, сидячи, уважно слухає донесення воїна, котрий теж тримає в руках спис. В обох на голові – гостроверхі башлики. Біля ніг воїна – щит. Цар трохи виставив уперед ногу, схилив набік голову… І здавалось, що ось-ось залунає голос воїна. Що він говорить? Може, він був у ворожому стані й тепер доповідає цареві про все побачене й почуте? Чи, може, щойно примчав з гарячого і кривавого бою?

Ось – це вже друга сцена – скіфський воїн натягає тятиву на лук. Він теж у гостроверхому башлику, бородатий, невисокий, але натоптуватий, зібраний, дужий… Інші сцени, певно, присвячені скіфській медицині. Ось скіф-лікар – найпевніше знахар, – ставши на коліна, вириває в іншого хворий зуб.

– Ні, ви тільки подивіться, панове! – вигукував збуджений Стемпковський. – Подивіться на обличчя хворого. На ньому видно біль… Так-так, справжній людський біль. Хворий, будемо називати його так, навіть правою рукою схопився за руку лікаря, точнісінько як і ми хапаємось за руку дантиста. Дивіться, як достовірно, як психологічно точно і майстерно передано цю сцену. А скіфський одяг… Ми вперше бачимо скіфську зброю, потроху уявляємо їхнє життя… Зверніть увагу на четверту сцену. Воїн перев’язує своєму товаришу поранену ногу. Погляньте, як обережно, як уміло він це робить. Цікаво, що це за скіф, що зображений на всіх сценах посудини?

– Очевидно, це просто кілька скіфів, – висловив хтось припущення. – Оскільки ж вони схожі, то й складається враження, що на всіх сценах одна й та сама особа.

Археологи-любителі, а їх чимало було в оточенні Стемпковського, почали сперечатися. Хтось висловив припущення, що скіф, зображений на всіх сценах посудини, і скіф, котрий похований у гробниці, – одна й та сама особа. Тобто цар.

– Тоді виходить, що цареві й зуб виривають? – перепитав Стемпковський. – Але хто нам підтвердить, що це так?

– Постараюсь, – тихо озвався Дюбрюкс, – зачекайте хвилинку.

І зник у гробниці.

– Чи не забагато бере на себе цей… самоук, – пробурчав один із чиновників. – Ні освіти, ні знань у цього вискочня. Та який він археолог! Худобу йому пасти, а не царів вивчати.

– Ви, панове, помиляєтесь, так скептично оцінюючи здібності пана Дюбрюкса, – м’яко зауважив Стемпковський. – Дюбрюкс і справді самоук, але в нього багатющий досвід, набутий на розкопках, і це частково заміняє