Читати книгу - "Ріка далеких мандрів"

Микола Матвійович помовчав, кілька разів зиркнув на мене краєм ока і раптом сказав:

— Не знаю, чи такий він, як Дерсу-Узала, але якби хтось колись написав про Власа Кириловича мудру книжку — могло б вийти цікавіше, ніж про Дерсу. Може, спробуєш, га?!

— Я?! — вражено перепитую Миколу Матвійовича.

— Ну, не зараз, не зараз. Коли підростеш, підучишся. Хлопчина ти допитливий — придивляйся, запам'ятовуй.

Я висунувся з трактора й озирнувся. Мені хотілося ще хоч раз побачити цю людину. Одначе побачив тільки вервечку куряви за трактором, високі модрини обабіч шляху та зграю птахів над верховіттям.

Микола Матвійович уже сказав, що під'їжджаємо до корпусів комбінату, який будували неподалік залізниці, проте я все ще озирався назад, щиро вірячи, що на дорозі, яку ми переорюємо своїми гусеницями, ось-ось знову з'явиться Влас Кирилович. Вийде з тайги, гляне на те, що ми тут наробили, й осудливо похитає головою: «Таку дорогу і так зіпсували!»

Ще у вікно бачу, що вся рівнина навпроти нашого будиночку біла. Не вірячи очам своїм, вискакую тільки в сорочці і розгублено роззираюся. Біла трава, біле каміння в низині, білі дерева понад річкою під білими горами. І лише ягоди на кущі, що дуже нагадує кущ калини, — яскраво червоні. Якісь неймовірно червоні у цій вкритій інеєм долині.

Я повертаюся до квартири, швидко одягаю куртку і в'язану шапочку й поспішаю на рівнину. Чому все взялося інеєм? Невже зима? Невже вона почалася у серпні?

Спускаюся в долину, звідки, у проміжок між деревами, видно сіру смужку річки. Схил долини став слизьким, і я одразу ж падаю, підводжуся, з'їжджаю вниз, наче невдаха гірськолижник, і знову падаю. А підводячись, бачу перед собою дві дівочі постаті, які поступово вимальовуються на тлі білої гущавини. Помітивши мене, одна з дівчат зупиняється, а друга звертає убік і біжить до селища. Ту, що зупинилася, я одразу впізнаю — це Інга. На диво, мені здається, що вона теж уся з інею. Може, це її притрусило сніжинками з гілок? Або ж я втратив здатність розрізняти предмети на цьому сліпучо-білому просторовиську?

— Валерко! — гукає Інга. — Підведися, застудишся!

Я дивлюся на Інгу, не бажаючи вірити, що чую її голос, і чомусь продовжую сидіти на вологому крижаному килимкові трави між пеньками і камінням.

— Підведися! — наполягає Інга, наближаючись до мене. І я виразно бачу її радісну усмішку. — Глянь на пагорб по той бік річки. Там олені.

Тільки тепер підводжуся і біжу назустріч дівчині. У неї чорне розпущене волосся. На ній жовта куртка і блакитна, пов'язана замість шарфа, хустинка. А чому здалеку вся постать її видавалася білою-білою? Ага, мабуть, тому, що ця снігова пустеля освічувала її сліпучо-білим холодним сяйвом, до якого я ще не звик.

Тим часом подруга Інги вже піднялася на узвишшя і звідти стежить за нами. Мені чомусь здається, що зараз вона заздрить Інзі. І мені теж.

Діставшись берега, я справді побачив трьох оленів. Вони стояли досить далеко від нас, ліворуч, по той бік річки, на узвишші, і сторожко роззиралися. Згодом до них приєдналося ще кілька оленів.

— Ага, тепер я розумію, — каже Інга. — Он той, що стоїть першим, їхній ватажок. Він стежив за нами і не кликав інших, аж поки не помітив, що ми з Маринкою пішли геть.

— Шкода, що тут нема Чингіса. Це хлопець із сусіднього селища. Я обов'язково познайомлю тебе з ним. Він, напевне, спробував би підкрастися до череди на постріл рушниці.

— Що ти?! Хіба їх можна полювати? Глянь… Ні, ти тільки глянь, які вони! Красиві, горді. Ні від кого не залежні.

Тим часом ватажок, що досі пильно стежив за нами, уже підступив до краю пагорба і, задерши голову, прикрашену плетивом ріг, хрипко заревів, наче поранений сурмач, що скликав під знамена рештки стомленого битвою війська. Що означав цей сигнал? Що попереду чатує ще більша небезпека? Чи, може, навпаки — не треба боятися людей, які по той бік річки, бо вони не мають при собі палиць, з яких виривається вогонь, а отже, не можуть загрожувати. Якби тут був Вічний Мисливець, можливо, він зрозумів би смисл того заклику.

Та ось ватаг спустився з узвишшя, погордо пройшов берегом ще далі від нас і, знову заклично заревівши, обережно увійшов у воду. Десятка зо два оленів, що спустилися до берега услід за ним, терпляче чекали, поки він переправиться, жоден не наважувався ступити слідом. І, тільки почувши ревіння з того берега, кинулися у воду і теж почали переходити на наш бік. Олень-ватаг стояв на березі і чекав, поки переправиться останній. Та навіть по тому, як гурт зник у тайзі, він та ще двоє оленів продовжували стояти, задерши голову, і дивитися на вершину, з якої нещодавно спустилися.

— Напевне, якийсь олень відстав, — стиха проказала Інга.

— Так, вони когось чекають.

Я глянув на пагорб, потім на оленів, а коли знову перевів погляд на узвишшя, побачив… двох вовків. Он воно що! Олень-ватаг знав, що вовки йдуть по сліду і чекав їх. Він переправив своє оленяче плем'я через Амгунь, відіслав його в тайгу, а сам залишився, готовий зустріти переслідувачів.

Я легенько підштовхнув ліктем Інгу і кивком голови показав на вершину. Дівчина стиха зойкнула і відступила за мене. Я не вірив, що вовки можуть переправитися через річку, поки тут стоять сильні олені-самці, і тому навіть не злякався. Олені захищали й нас. До того ж, вовки були занадто далеко, щоб ми не встигли втекти до селища.

Хижаки стояли, притиснувшись боками один до одного, — мабуть, це були вовк і вовчиця — і, як мені здавалося, сумно дивилися на своїх міцнорогих суперників, що ревли і, грізно наставивши свою зброю, розривали копитами землю, викликаючи їх на поєдинок.

— Вовки кинуться на них, — майже пошепки мовила Інга. — Кинуться, і ми не зможемо врятувати.

— Вони не переправлятимуться. Занадто холодна вода. А