Читати книгу - "Ріка далеких мандрів"

— Та бачу, що тайга, чоловіче добрий, — відповів Влас Кирилович. — Але в тім то й річ, що тайга. Не степ, не чорнозем… Тут усе життя жевріє на тонесенькому верхньому шарі грунту. Тільки він живий, бо одразу під ним — метри вічної мерзлоти. І там, де ти «проорав» своїми гусеницями — теж лишається мертвий грунт, мерзлота. А для того, щоб на цьому місці знову виросла трава, або кущ якоїсь ягоди чи прийнялось деревце, знадобиться щонайменше п'ятдесят років. Піввіку людського ця земля буде мертвою — розумієш ти це чи ні?! А скільки таких бульдозерів-тягачів «гуляє» зараз навколишньою тайгою?! Ми ж прийшли, щоб укоренити тут життя, а не винищити й те, що жило до нас. Бо «переоремо» отак тайгу, вимруть рослини, втече звір, зникнуть птахи — і матимемо тисячі гектарів чорної болотяної пустки. Правильно я кажу, чи ні? — і я завважив, що, запитуючи це, він дивився не на Миколу Матвійовича, а саме на мене. Щоб передусім саме я зрозумів, якої шкоди ми завдаємо тайзі своєю необачністю.

Мені навіть хотілося відповісти: «Так, зрозумів». Але стало шкода батька Інги, який, збивши кашкета на лоба, старанно чухав потилицю. Я відчував, що зайвий при цій розмові, і почувався ніяково.

Скрушно похитавши головою, Влас Кирилович вирішив, що висловив усе, що повинен був висловити, і пішов далі своєю дорогою. А Микола Матвійович, висунувшись з кабіни, ще якийсь час мовчки дивився йому вслід.

— І чого він ото сполошився? — мовив я, коли, тяжко зітхнувши, батько Інги знову повів тягача до залізниці. Мені хотілося якось розраяти Миколу Матвійовича, адже, напевне, він почувався ніяково ще й переді мною. — Подумаєш: проїхали не тією дорогою.

— Та ні, хлопче. Взагалі-то він має рацію: на цю тайгу як подивитися… Вона ніби й величезна, віковічна та ще й сувора така, що людині в ній усе на погибель. А придивившись до неї, поміркуєш — і відкриється тобі, що вона ще й ніжна, беззахисна. От і виходить, що по суті Влас Кирилович правий. Знаєш, оце недавно вчений один навідувався до нас у селище. З Хабаровська. Кажуть, великий учений з усього, Ідо стосується тайги й усілякої там гірської порослі. А запросили його до Нордана, бо дивна річ коїться. Коли закладали селище — чималий шмат лісовики викорчували. Навіть тієї, якої не варто було. А тепер оце роззирнулися: ба, щось у нашому містечку голо, наче на міському пустирищі. Та й давай дерева садити. Модрини, звичайно. Майже вся тайга наша — з модрин. Ну, то посадили позаминулого року кілька саджанців, а вони раз — і всі до одного загинули. Посадили минулого — те ж саме. «Що ж таке? — думаємо. — Навколо мільйони дерев, а ми саджанці врятувати не годні. Щось тут не те». — Помудрували, помудрували, а робити нічого, давай запрошувати до себе вченого. Так от приїхав цей учений, походив вулицями, оглянув деревця, землицю помацав… Ну що, каже, деревця повинні поприйматися. Але для цього треба садити їх у певний час, за певної температури повітря і грунту, на певну глибину, і густішою частиною крони на південь… а головне, треба точно визначити місце, в якому можна садити деревця. Тому що селище знаходиться якраз на кордоні поясу вічної мерзлоти. Одне слово, хоч стій — хоч падай. Послухали ми його, роззирнулися, а навкруги — тайга. Тисячі дерев. Ніхто їх не садив, ніхто не доглядав. Без учених і їхніх наукових дисертацій поприймалися. «Як же так? — питаємо. — Якщо умови такі суворі, а шансу вижити в деревця такі мізерні, то звідки взялася тайга?» А він: «Що вас дивує? Тайга природою насаджена. А в природи тисячолітній досвід таких насаджень. Що ж до людини, то досі в нашій тайзі дерев ніхто не садив. Просто на думку нікому не спадало. Вирубувати, трощити, випалювати — цього ми швидко навчилися. А садити у цій зоні — оце ви перші спробували…» Ось такі, брате мій, справи, — зітхнув Микола Матвійович.

І тільки тепер я помітив, що бульдозер наш знову рухається путівцем.

— І що, навіть він, учений, посадити як слід не зумів? — засумнівався я.

— Та не зміг же, — розсміявся батько Інги. — Каже, що для цього треба скликати всіх учених Сибіру. А, прощаючись, все-таки порадив, як наступної весни визначити термін посадки. Приблизний термін, звичайно.

— Діла! — кажу. — Побачивши вперше тайгу, я навіть позаздрив: щастить же людям — тайга, лосі, полювання, риби в річках!..

— Та воно так у житті виходить, що й полювати можна і вогнища розкладати, але все треба робити з розумом. А ось розуму нам не завжди вистачає.

— Просто думати ліньки. По собі знаю. Над усім думай, мудруй… Це не для мене. Особисто я влітку звик відпочивати. У мене канікули.

— Ти це що, серйозно? — здивовано глянув на мене Микола Матвійович.

— Та ні, так, щоб розважити вас. А цей Влас Кирилович, він що, якийсь великий начальник?

— Та як тобі пояснити? В начальники він ніколи не вибивався. Але хіба справа в посаді? Усе життя Влас Кирилович був мисливцем. Всього-на-всього мисливцем. Так само, як батько, дід. Кажуть, що хтось із прадідів його прийшов сюди ще з козацьким загоном, одразу після Хабарова. Влас Кирилович пам'ятає, що його предки були першими в цьому краю. Тому й нелюбов до браконьєрів, до винищувачів тайги в нього особлива. Знаєш, він навіть книжку про наш край написав. Я читав її. Багато дивного дізнався про цю землю. Оповідач він, скажу тобі, вправний.

— Напевне, він був тут провідником? Провідники знають тайгу найкраще. Як Дерсу-Узала.

— Як Дерсу-Узала? — замислено перепитав Микола Матвійович. — А що, був і провідником. З кількома експедиціями ходив. Інженерів, які визначали трасу Байкало-Амурської магістралі, він водив — це я достеменно знаю. Кажуть, що сили він був дивовижної. В молодості, звичайно. Кілька разів сходився один-на-один з ведмедем. Урукопаш. Усурійських тигрів-людожерів полював. Та й молодих тигрят для зоопарків відловлював. Мужній, чесний чоловік. Такий уміє брати від тайги, але й оберігати її від легковажних людей, які живуть тільки сьогоднішнім