Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

«Ви маєте на увазі...» — почав я.

Антанас посміхнувся: «Вони хитрі. Треба віддати їм належне».

«Так, але це були естонці».

«Естонський КДБ», — пояснив Цалітіс.

«Тобто Ви вважаєте, що всі ці зустрічі, суперечки, обговорення тактики КДБ, ця маленька армія, що за мною стежила, — все це було виставою?»

«Вони блискучі актори», — сказав Антанас.

«Але навіщо? Лише для того, щоб не дати мені зустрітися з групою естонських дисидентів?»

«Не тільки, — відповів Антанас. — Радянський Союз — країна див, і КДБ полюбляє час од часу творити власну реальність».

Сніг пішов густіше, час був уже пізній. Ми мовчки проїхали Ленінськими горами й уздовж набережної — до Кутузовського проспекту, а потім мостом і повз американську амбасаду виїхали на Садове кільце. Наступного дня Цалітіс і Терлецкас мали залишити Москву, але ніч збиралися провести у друзів, які жили неподалік від мого будинку. Я довіз їх до Цвітного бульвару, ми вийшли з машини й потисли один одному руки. Мені було болісно усвідомлювати, яким я виявився дурнем, але Терлецкаса з Цалітісом мої помилки, здавалося, взагалі не хвилювали. Перед тим, як піти, Терлецкас показав другові на мене: «Дивись, — сказав він, — це вільна людина. Можеш собі уявити? Вільна людина!»

За кілька тижнів після моєї зустрічі із Цалітісом і Терлецкасом Financial Times опублікувала мій матеріал про діяльність національних рухів у Литві під заголовком «Примара в машині». Повний виклад цієї статті було передано на Радянський Союз радіостанцією «Бі-Бі-Сі», тож зрештою бажання литовських дисидентів здійснилося: про те, що відбувалося в республіці, дізнались і в СРСР, і на Заході.

Зустрітися з естонськими дисидентами мені так і не вдалося, проте в травні справжній Ерік Удам приїжджав до Москви й залишив московській Гельсінкській групі заяву, в якій описував реакцію КДБ на моє перебування в Естонії. На той момент я був за межами Москви й лише за кілька тижнів отримав копію цієї заяви. Там ішлося про те, що майор естонського КДБ Альберт Молок з власної ініціативи зустрівся з Удамом у квітні й запитав, чи не зацікавлений той у створенні разом із КДБ дисидентської групи з метою постачання західним кореспондентам неправдивої інформації. Молок стверджував, що саме завдяки йому Девід Саттер із Financial Times не зустрівся в лютому з Удамом, і запропонував Удаму самому добрати членів групи, але з наступним їхнім затвердженням КДБ. Удам сказав, що цей намір буде швидко викрито, на що Молок відповів, що задля збереження зв’язку групи з КДБ в таємниці він забезпечить видимість переслідування її членів. Коли ж Удам відхилив цю пропозицію, Молок попросив порекомендувати когось іншого, але Удам сказав, що нікому не рекомендуватиме брати участь у такому колосальному шахрайстві.

Я пропрацював кореспондентом Financial Times у Москві ще п’ять років і більше вже ніколи не піддавався на провокації КДБ. А ще я переконався, що Терлецкас мав рацію: головною метою радянської системи було створення власної реальності й нав’язування цього світу ілюзій безпорадному населенню силоміць. На початку 1983 року я виступив перед Конгресом США із доповіддю «Як зупинити комунізм без війни», де стверджував, що хибна ідеологія СРСР змушує його створювати ілюзії, тому найефективнішим засобом боротьби з комунізмом є не зброя, а правда. Статтю, написану на підставі цих свідчень, я опублікував на редакційній шпальті газети The Wall Street Journal.

Через кілька днів після виходу статті я написав Кестутису листа, до якого додав її копію. На той час він уже залишив Литву й влаштувався на роботу до литовської служби Радіо «Свобода». За тиждень я отримав від нього відповідь, із якої зрозумів, що він нарешті пробачив мені мої помилки в Прибалтиці. У листі було написано: «Ви провели ці роки в СРСР не даремно».

Девід Саттер

Лютий 1977 року

Вступ

Не так давно американські науковці знову звернулися до випадку Фінеаса Гейджа, чия дивна доля змусила порушити питання про існування в головному мозку такого собі «морального центру».

Тринадцятого вересня 1848 року Гейдж — 25-річний майстер-будівельник залізничної компанії Ратленда та Берлінгтона — брав участь у прокладанні залізничного шляху в сільській місцевості штату Вермонту, яке здійснювалося за допомогою підривання скельних порід для вирівнювання поверхні під залізничну колію. Там із ним сталася неймовірна пригода. Для здійснення вибухів треба було свердлити отвори в камені, частково заповнювати їх порохом, потім прикривати його піском, а для підривання породи застосовувати запал і важкий залізний лом — трамбівку. Того дня Гейдж через неуважність почав трамбування до того, як помічник покрив порох піском, і це призвело до потужного вибуху, внаслідок чого гострий лом миттєво пробив Гейджові обличчя, череп, мозок і вилетів назовні, приземлившись за багато ярдів звідти.

Це нещастя приголомшило свідків, проте Гейдж втратив свідомість лише на мить. Він швидко отямився й невдовзі вже був здатний розмовляти й навіть дійти до лікаря в супроводі своїх колег. В наступні тижні він залишався працездатним, не втративши ні здатності рухатися, ні пам’яті, ні мови. Справлялося враження, що прикрий випадок анітрохи не вплинув на його розумові здібності. Однак дуже скоро виявилося, що його особистість радикально змінилася.

Раніше Гейдж користувався симпатією та повагою тих, хто його знав, але тепер він сам утратив будь-яку повагу до норм спілкування, став лайливим і брутальним. Невиконання Гейджем своїх службових обов’язків змусило роботодавців, які називали його колись «найкориснішим і найкмітливішим» серед усіх робітників, звільнити його. Джон Гарлоу — лікар, який лікував Гейджа, сказав, що в нього втрачена «рівновага, або баланс, так би мовити, між інтелектуальними здібностями й тваринними нахилами». За словами друзів і знайомих, «це був уже не Гейдж».

Надалі Гейдж вів мандрівне життя й зрештою, через дванадцять років, помер у Сан-Франциско, де перебував під опікою родини. І хоча свого часу випадок із Гейджем був на перших шпальтах усіх газет, його смерть залишилася майже непоміченою. Гарлоу дізнався про неї лише через п’ять років і звернувся до родини Гейджа за дозволом на ексгумацію тіла, щоб вилучити череп і зберегти його як медичний експонат. Дозвіл було дано, і череп Гейджа разом із трамбівкою передали на зберігання до Анатомічного музею Воррена в Гарвардському університеті.

У 1994 році група американських нейроанатомів узяла череп Гейджа і за допомогою сучасних методів обробки зображення зробила тривимірну реконструкцію мозку, що колись у ньому містився, щоби точно визначити місця входу та виходу залізного лома,