Читати книгу - "Квіти терену"

Тепер я вже не часто згадую і рідне місто, і наше літературне об’єднання, і свого шляхетного подруга. Життя бере своє і навіть не своє, а все, що забуваєш. Минулі роки навчили мене не жалкувати за тим, що було, і за тим, чого не було, а просто радіти тому, що є. Не знаю, чи не зійшов уже Аполлон Петрович на свій захмарний Олімп, де, як я тоді вважала, він і повинен був жити. Сподіваюсь, він разом із тими білими квітами прийняв і моє вибачення. За що? Не знаю…

— Привіт, братику мій! Дякую, що зателефонував. Як ти? Та що я?… Живу з Божої ласки. Приїхати? Дякую. Може, згодом, ближче до осені. І тобі янгола-охоронця, брате.

Дисплей блимає і згасає, а я всміхаюсь і заплющую очі. М’яке сонячне сяйво спливає на листя, яке теж починає світитися і випромінювати зелене світло. Сидячи на чудернацькій лаві-гойдалці у затишному парку (дарма, що у центрі великого міста), поринаю у спогади.

Тоді, у свої п’ять років, я була впевнена, що світ обмежувався містом, де я мешкала з батьками, та селом, куди ми їздили влітку. Ще я була впевнена, що у селі завжди літо, бо взимку я його ніколи не бачила. Щороку воно залишалося тим самим: та ж цегляна хата, побілена вапном, під важкою шапкою комишевого даху; трав’яне подвір’я, яким я мандрувала, як у країні з кордоном у вигляді перелазу; льох під земляним горбочком, порослим «собачим милом»; город, де росли квасоля, соняшники, цибуля, картопля; дикуватий сад, у якому вільно стояли яблуні, сливи та груші.

У дворі починався шлях, який цікавив мене дуже, але не тим, куди він веде, а сам собою, бо здавалося мені дивним, як стежечка у дворі вже за перелазом вливалася до вкритої пилом дороги; та дорога за селом перетворювалась на розбитий вантажівками земляний шлях, який наче сам собою плив край поля за обрій.

Часом я просилася зі своїми двоюрідними братом чи сестрою, які були старші за мене, проїхати з ними на рамі велосипеду. І знов мені не хотілося нікуди приїздити; було цікаво саме їхати, в теплих обіймах сестри чи брата, наче летіти над битим шляхом, дихаючи теплим запашним повітрям із пахощами квітів, поля під сонцем та легкого пилу, який здіймався понад дорогою у повітря від найменшого вітерця. Я була ще надто малою, щоб самій далеко пішки ходити шляхом; брати і сестри погоджувалися покатати мене тільки недалеко, коли їхали кудись у своїх справах. Та скоро я збагнула, що цей шлях має таємницю: він був наче прямий, і їхали ми все прямо; лише далеко попереду було видно поворот. Я і просила довезти мене тільки до повороту. Але поворот той ніколи не стояв на місці і не давав себе впіймати: щоразу він тікав уперед, а я сміялася і казала — до повороту, ти ж обіцяла, сестро, до повороту, а він ще ген далеко, наздоганяй його!

Вже потім, коли приїхала до села школяркою, я відгадала цю загадку — шлях полого огинав поле; тому він сам був суцільним поворотом. Це мені відкрила наука геометрія, яка мені подобалась, бо в ній була якась поезія землі і простору. Але потай я всміхалась і не зрікалася дитячого дива.

Тебе, братику, ще не було на світі (де ти був?), а навколо стільки всього цікавого коїлося!

На земляній підлозі бабусиної хати бігали жовті пухнасті курчата. Перекидали (от дурні!) плошку з водою, тріпотіли малими крильцями і пищали, і дивилися так впевнено-задирливо. І навіть могли боляче тюкнути дзьобиком, якщо не встигнеш відбігти.

На підвіконні у бабусиній хаті стояв цегляний горщик із якоюсь колючою рослиною, що нібито жила сто років. Мені було цікаво, чи вже виповнилося те сторіччя над сердитим карликом. Потай я іноді бажала йому сотого дня народження, бо він заважав дивитися у вікно на подвір’я, де клохкали кури і гордо крокував великий задерикуватий півень, якого, щоб не вкрали, відмітили зеленою фарбою.

Ще на підвіконні стояв годинник, якого мої батьки привезли з міста, бо старий, з гирьками на ланцюжках, що висів на стіні, вже не міг ходити від старості — йому, на мою думку, було набагато більше, ніж сто років. Може, так воно і було, нічого дивного у тому нема.

Новий же будильник, здавалося, заповнював собою всю хату. Клацання металевого механізму сягало усюди; воно чулося, наче біля самого вуха, і на лаві біля столу, і на земляній підлозі біля печі, і на великому ліжку серед пухких, наче сніг, подушок; і навіть на печі, під самою стелею, куди мене, малу, піднімав на руках батько. Здається мені, що бабуся дуже потерпала від того нахабного годинника і мирилася з ним тільки щоб не образити сина з невісткою, бо вдачу мала тиху та лагідну.

У серпні була така задуха, навіть уночі, що ми з мамою спали у садочку, куди тато поставив між яблуні ліжко із залізною сіткою та купою ковдр і подушок. Часом серед ночі я прокидалася від гупання достиглих яблук, і дивилась крізь мереживо гілок і листя на синє небо, на мерехтіння різнокольорових зірок, на німі далекі блискавки серед кудлатих темних низьких хмар на обрії. Часом свіжий вітерець зітхав уві сні, шелеснувши травою і темно-зеленим листям. Тоді я знов ховалася у теплі обійми сонної мами, під ковдру, і непомітно засинала. Снилися мені зорі, які капали з неба; а це був уже ранок і накрапав теплий дощ: мама зі сміхом підхоплювала мене на руки, а батько вже згрібав подушки та ковдри і біг за нами до хати.

Бабуся тоді вже жила у хаті сама. Діда свого я не знаю, бо він помер ще до мого народження. Дорослі їхні діти (мій батько був наймолодшим) мали вже свої сім’ї та жили окремо.

Бабусин город вільно виходив на зелений луг коло ставочка, де