Читати книгу - "Вовчий легіон"

Поряд з майором став шеф шифрувального відділу, полковник Єжевський в майці, майже відразу за ним Нарбутт-Одоланицький і відомий своєю любов’ю до стрибків з парашутом капітан Дубіч. Приєдналися й інші. Всі, як і Кроне, під сорок років, з порубаними шаблями плечима, слідами від ножів і куль, вони нагадували зграю вкритих шрамами вовків. Досвідчених, посивілих і смертельно небезпечних.

-- Чекаємо вже тільки на Вас, полковнику, -- з хрустом стискаючи кулаки, підігнав іронічно м‘язистий капітан першого рангу, якого Кроне зовсім не знав. Десь позаду командир жандармерії Варшавського гарнізону лаяв на чому світ стоїть, бо йому не личило долучитись до бійки. Червоний від люті гладкий підполковник нарешті зняв верхню частину мундира і став у шеренгу своїх поплічників.

-- Тільки без нетрадиційної зброї, -- заявив рішуче Нарбутт-Одоланицький. – Жодних ніжок від стола, крісел і тому подібного. Як кажуть росіяни: стєнка на стєнку. Только кулачний бой. Звичайно без якихось жорстких правил…

-- Хай буде стінка на стінку, -- задоволено видихнув Єжевський. – Давай! – вигукнув, замахуючись кулаком розміром з велику шинку.

Кроне танцювальним рухом ухилився від удару капітана і завдав три сухих, коротких удари в корпус. Навколо вирувало понад десяток тіл, кілька осіб вже лежало непритомно на підлозі серед залишків розбитих меблів. Він поглянув навколо в пошуках наступного противника, але скидалося на те, що в основному бійка закінчилася. Вовки перемогли. Тільки в кутку зали Нарбутт-Одоланицький ще глумився над жирним підполковником, раз за разом вдаряючи його головою в обличчя.

-- Що за хамські методи, -- нарікав, ламаючи ніс опонента. – Але як треба, то треба… Signum temporis, курва.

Нарешті товстун обм‘як і впав на підлогу. Кроне здивовано поглянув на Дістергоффа, який потирав підбите око. Через пов‘язку на чолі полковника просочилася червона пляма.

-- Дякую, -- сказав запинаючись. – Дякую всім, але чому ви так…?

-- Бо ми всі з однієї зграї, -- буркнув Єжевський. – Вовчий Легіон, і як би то виглядало, якби ми залишили свого?

-- Вовчий Легіон?

-- Так Маршал назвав колись нас,”двієчників”, -- пояснив ротмістр Одоланицький. – Ти не знав? Не має значення. Давайте вип‘ємо, -- запропонував.

-- Давайте вип‘ємо, -- підтримав його Дістергофф. – Я повинен… Я повинен тобі дещо передати.

Він шепнув кілька слів своєму ад‘ютанту, послав його кудись. Раптове передчуття паралізувало Кроне. Дістергофф, як начальник в‘язниці, напевно був присутнім при страті Каті.

-- Ми вже забираємося, -- сказав непевним тоном Єжевський. – Залишимо вас самих…

Кроне похитав головою, спостерігаючи, як кілька молодших офіцерів допомагає вийти з казино жертвам бійки.

-- Залиштеся, -- попросив. – Може мені буде… легше.

Роздягнені по пояс або з недбало накиненими на плечі гімнастерками вони оточили майора, немов хотіли захистити його від світу. До зали зайшли ад‘ютант Дістергоффа і Барський. Технік ніс плоский пакунок.

-- Вона тебе обдурила, -- сказав обережно Дістергофф.

-- Оце Ваша несподіванка? – засміявся гірко Кроне.

-- Це не те, що ти думаєш… Йдеться про її тітку. Вона не померла. Жилін пригрозив Каті, якщо вона не виконає це завдання, то стареньку вб‘ють. Катя погодилася. Її тренували вісім років. Останніх три роки вона активно працювала в нас і в Румунії.

Хтось тихо свиснув. Генерал В‘ячеслав Жилін був легендою. Чорною легендою.

-- Звідки ти це знаєш? – запитав різко майор.

-- Вона добровільно все розповіла. Поставила тільки одну умову, щоб ти не був присутнім під час допитів… Ми, звичайно, перевірили всю інформацію. Вона правдива. Її тітка вже їде до Польщі. Такою була умова. Жилін змушений дотримати її, бо Катя підстрахувалася, приховавши певні документи. Вона дала нам інформацію про банківську скриньку, як тільки її тітка опиниться в нас, ми їх заберемо.

Дістергофф глибоко вдихнув, стиснув кулаки.

-- Вона тебе кохала. Якби ти не підбіг до неї в парку, вона б втекла від облави. Вбила б кожного іншого… Здалася, бо хотіла спокутати за зраду. Не могла вибрати між тіткою і тобою, тому… У в‘язниці… Найбільше вона боялася, що ти накажеш їй віддати перстень. Тоді вона б втратила все. Тому я нічого тобі не сказав… Бо Катя просила мене, щоб я спитав, чи вона повинна повернути його.

Полковник нервово сіпнув манжет мундира.

-- Коли її обшукували, сам знаєш, не надто делікатна процедура… Вона не реагувала, поки один з вартових не протягнув руку за цим дріб‘язком. Троє моїх людей опинилися в лікарні, та і я теж… моя голова… Я мусив пообіцяти, що її поховають разом з ним. Я знав, щоб забрати перстень, нам довелося б вбити Катю. Її не повісили, а розстріляли, кару змінили за особистим наказом Маршала. Її поховають на православному кладовищі у Варшаві. Це теж розпорядження Коменданта. І ще це… Вона намалювала по пам‘яті.

Кроне як автомат розмотав пакунок, поглянув на своє обличчя. Однак на портреті був не змучений життям сорокарічний чоловік зі шрамом. Його очі іскрилися мудрістю, гумором і теплом. Риси, хоча й схожі на ті, що він бачив кожен день в дзеркалі, належали комусь особливому. Комусь коханому, єдиному. Намальованому великою артисткою, яка вклала в картину все своє вміння і всю свою любов. Тільки один єдиний раз. Тільки для нього.

Майор встав наче уві сні й вийшов з казино. Його ніхто не зупинив. Ніхто не посмів.

Наступного дня він подав рапорт про звільнення з війська.

***

Грюкіт в двері вирвав майора з п‘яного сну. Наскільки він міг судити хтось використовував кулаки, чоботи і приклади рушниць. І не мав наміру перестати. Кроне сповз з постелі, непевним кроком перейшов у коридор. Від страти Каті минуло два тижні. Більшість цього часу він не просихав. Механічно потягнувся до комода по свій Кольт M1911, однак зрештою знизав плечима і відчинив двері