Читати книгу - "Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?"

3 іншого боку, починаючи з кінця XIX століття, аналогічні мондіалістські організації створювалися такими, наприклад, постатями у світовому бізнесі, як сер Сесіл Родс, що організував групу “Круглий стіл”, члени якої мали “сприяти утвердженню системи безперебійної торгівлі в усьому світі й створенню єдиного світового уряду”. Часто соціалістичні мотиви перепліталися з ліберал-капіталістичними, і комуністи в цих організаціях йшли пліч-о-пліч з представниками найбільшого фінансового капіталу. Усіх згуртовувала віра в утопічну ідею об’єднання планети.

Показово, що такі відомі організації, як Ліга націй, а пізніше Організація Об’єднаних Націй (ООН) і Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки й культури (ЮНЕСКО) є продовженням саме мондіалістських організацій, які мали значний вплив на світову політику.

Протягом XX століття багато мондіалістських організацій, що уникли зайвої реклами й часто носили навіть таємний характер, змінили чимало своїх назв. Існував “Універсальний рух за світову конфедерацію” Гаррі Девіса, “Федеральний Союз” і навіть “Хрестовий похід за Світовий Уряд”, організований англійським парламентарієм Генрі Асборном у 1946 році. В майбутній Америці американські політики Д. Ейзенхауер, Г. Хемфрі, В. Рейган, Дж. Буш та Б. Клінтон бачили справжню столицю світу, базу керівництва ним. Ідея про призначення Америки керувати світом, врятувати “хворе людство” від небезпеки, що йому загрожувала, панувала в часи президента Рональда Рейгана та його адміністрації.

Поступово зосереджуючи всю концептуальну й стратегічну владу над Заходом, СЕНА стали головним штабом мондіалізму, представники якого утворили паралельну владі структуру з радниками, аналітиками, центрами стратегічних досліджень. У СІНА, крім інших, сформувалися три основні мондіалістські організації. Це — “Рада міжнародних відносин”, “Більдерберзький клуб” та “Тристороння комісія”; про існування деяких із них громадськість Заходу дізналася відносно недавно. На відміну від офіційних організацій, ці групи користувалися значно більшою свободою досліджень, оскільки вони були звільнені від формальних процедур, що регламентували діяльність комісій ООН.

З початку “перебудови” мондіалістські центри мали в Москві “своїх людей”. Серед них — директор Науково-дослідного інституту системних досліджень академік Д. Гвішіані, який з 1965 по 1985 рік був заступником голови Державного комітету Ради Міністрів СРСР з науки і техніки, а в 1985-1986 роки — заступником голови Держплану СРСР.

Ідеологічною основою перебудови, на яку посилалися М. Горбачов та його радники, була мондіалістська теорія конвергенції — зближення капіталістичної та соціалістичної систем. Показово, що керівники “Тристоронньої комісії” (Девід Рокфеллер, тодішній голова Європейського відділення, Жорж Бертуан і Генрі Кіссінджер) у січні 1989 року побували в Москві, де їх приймав президент СРСР М. Горбачов, а Жак Атталі, радник президента Франції Франсуа Міттерана, підтримував особисті контакти з російським президентом Борисом Єльциним.

За кілька років до початку радянської перебудови аналогічний проект почав реалізовуватися в Китаї, з яким представники “Тристоронньої комісії” встановили тісні зв’язки ще наприкінці 70-х. Але геополітичні долі китайської та радянської “перебудов” відрізнялися. Китай наполягав на “справедливому” визначенні позицій у майбутньому об’єднанні, на відповідних ідеологічних поступках Заходу в бік соціалізму.

СРСР сам пішов шляхом поступок, і то — значно далі. Дотримуючись логіки американських мондіалістів, Горбачов розпочав структурне перетворення радянського простору в бік “демократизації” та “лібералізації”. Насамперед воно зачепило країни Варшавського договору, а потім і республіки Радянського Союзу. Почалося скорочення стратегічних озброєнь та ідеологічне зближення із Заходом.

Варто звернути увагу на те, що роки правління Горбачова припадають на час президентства в США крайніх республіканців — Рейгана та Буша. Причому Рейган був єдиним за останні роки президентом, що послідовно відмовлявся брати участь у всіх мондіалістських організаціях. За переконаннями він був жорсткий, послідовний та безкомпромісний атлантист, ліберал-ринковик, не схильний до жодних компромісів з “лівими” ідеологіями навіть найпоміркованішого демократичного чи соціал-демократичного зразка. Отже, кроки Москви, спрямовані на конвергенцію й створення світового уряду, зі значним переваженням в ньому представників Східного блоку, на протилежному полюсі мали жорсткі ідеологічні перепони. Атлантисти Рейган та Буш просто використали мондіалістські реформи Горбачова із суто утилітарною метою. Добровільні поступки керівників СРСР не супроводжувалися відповідними поступками з боку США; Захід не пішов ні на геополітичні, ні на ідеологічні компроміси з Радянським Союзом, що самоліквідовувався, ні з Євразією. НАТО не розпустили, його сили не залишили ні Європу, ні Азію. Ліберально-демократична ідеологія ще більше зміцнила свої позиції.

Критика ідеї світового уряду та провал планів його створення примусив ідеологів Заходу шукати нові завуальовані форми досягнення світового панування. Ці пошуки й знайшли свій вияв у глобалізації — становленні єдиного взаємопов’язаного світу, в якому немає кордонів та протекціоністських бар’єрів, що захищають країни від стихійних зовнішніх впливів.

Проблеми становлення єдиного світу важливо розглядати у зв’язку з принципом асиметричності глобалізації. Адже до нової системи відкритого світу, який глобалізується, різні народи та держави підійшли по-різному підготовленими, значно відрізняючись своїм культурним, економічним, інформаційним та воєнно-стратегічним потенціалом.

Зустріч їх у єдиному, відкритому світовому просторі “другого” й “третього” західного світу може викликати потрясіння й колізії.

Не випадково найпослідовнішими адептами глобального світу, що пропагують ідеї відкритого суспільства, є економічно розвинені держави, які вбачають у глобалізації нові можливості для своєї економічної, політичної та соціокультурної експансії. “.. .Ці ж держави, — зазначає О. Панарін, — тягнуться до соціал-дарвіністської інтерпретації глобального світу як простору нового природного відбору, покликаного розширити кордони проживання і можливості більш пристосованих за рахунок менш пристосованих, які мають потіснитися”.

Асиметричність стосунків різних країн в єдиному відкритому просторі глобального світу виявляється в дії різних трансферів — можливостей управління на відстані, минаючи державні кордони. Багато аналітиків відзначають появу в сучасному світі нових інформаційних, фінансово-економічних, політичних і військових технологій, які можуть підірвати національний суверенітет, життєві основи та безпеку держав.

Асиметричність глобалізму виявилася насамперед в інформаційному “імперіалізмові”, пов’язаному з нееквівалентним обміном інформацією між розвиненими державами й тими, що розвиваються. Щодо інформаційного простору України застосовується комплексна технологія інформаційного “імперіалізму”: заохочення публікацій, які пропагують гедонізм (задоволення), гроші як універсальний еквівалент цінності, фальсифікований західний спосіб життя, створення та фінансування різного роду “демократичних” інститутів і видань західних філософів та політиків, що підносять цінності західного світу; концентрація мас-медіа в руках