Читати книгу - "Ангел пригляду"

Тож ангел пригляду Рубінштейн, звичайно, приглядав, — але не більше. За гамбурзьким рахунком, втручатися ні в що він не міг. Хіба в дрібниці: бабусю через дорогу перевести, оформити кредит безвідсотковий, штовхнути під руку снайпера-вбивцю… І взагалі — не його це була компетенція — втручатись у земні справи. Лише з крайньої необхідності слав він нагору сигнали, а там уже як начальство, тобто Начала, вирішить. Разом із Престолами, Пануванням, Силами і Владами.

Але останнє слово, як завжди, — за архістратигом.

І ось тепер, схоже, слово це нарешті має пролунати. Поклик Левіафана і гуркіт наднової, жар тисячі сонць і покаянне виття чорної діри, загибель світу і його порятунок крилися в слові архангела.

Але тут, як у будь-якій справі, були тонкощі. Існував якийсь таємний манускрипт. Текст його на початку всіх часів узгодили між собою і виклали зірками на Молочному Шляху — щоб уникнути хибних тлумачень. Пізніше він був записаний арамейською на шкурі цапа, а зовсім нещодавно відсканований і завантажений у пам’ять Рубінштейнового мобільника.

І тепер, у пошуках отого мобільника, Рубінштейн провів рукою по тумбочці, вколовся гострою тріскою, загнав скалку, охнув, підніс палець до рота і спробував викусити темну гнилувату цятку. Однак вона легко вислизнула від нерівних старечих зубів. Тіло — смертне, старе, хворе — явно глузувало з нього.

«Пізніше витягну», — вирішив роздратований Рубінштейн.

Він почепив на носа старомодні окуляри без оправи і тут же виявив загублений мобільних. Той розлігся на самому краю тумбочки, тільки торкнися — гепнеться на підлогу, розлетиться на пластикові уламки. Таке вже трапилось одного разу, добре, що вся інформація була на сім-карті.

Уже обережніше — хто в нас береженого береже? — ангел узяв мобільних із тумбочки лівою рукою, підніс ближче до очей, тицьнув у кнопку «меню», перейшов у «файли» і звідти — в «інше». Саме там лежав манускрипт — як у галактичній версії, так і в спрощеній, старозаповітній. Зрозуміло, ангелу пригляду текст був ні до чого. Слова угоди були випалені в його голові божественним паяльником, небесний розум зберігав усі літери до останньої. Однак дірява людська пам’ять, пам’ять Рубінштейна, потребувала підкріплення й звіряння.

Про що ж ішлося в цьому манускрипті?

По-перше, про те, що між Землею і Сферами встановлено настільки давню й потужну Перепону, що здолати її звичайним шляхом не зміг би навіть начальник ангельського воїнства. Потрапити на землю архангел міг лише крізь пекельну воронку.

По-друге, про те, що пекельна воронка розташовується в місцях найбільших на цей час страждань, як правило — у зонах бойових дій.

По-третє, там було сказано, що прохід крізь воронку цілковито позбавляє архістратига божественної сили — принаймні на якийсь час.

У примітці уточнювалося, що, в принципі, сходження архангела на Землю є порушенням угоди. А отже, ніяк за нього не відповідають ані отець лжі, ані його піддані: демони, нечисть, люди або інші темні сили.

Була також іще одна умова, про яку не згадувалося в манускрипті, але яка малась на увазі: архістратиг сходить на землю в геть крайньому випадку — напередодні неминучої загибелі людства.

Отже, заклик пролунав. У ньому, щоправда, бракувало конкретики — заважала Перешкода. Але головне Іван Іванович з'ясував: архангел спустився, треба його зустріти і обов'язково супроводити до місця виконання місії.

Залишалися питання.

Перше — куди вести архангела?

Ну, з цим просто. Якщо заклик звернений до нього, московського ангела, отже, й вести слід до Москви.

Друге — де його зустрічати?

Це здавалося трохи складнішим, але навіть тут здогадатися неважко: «Новоросія». Саме там точилися криваві бої, там день за днем у братовбивчих сутичках гинули люди. Саме звідти мав початися Армагеддон, здатний знищити небо й землю.

Рубінштейн похитав головою, посміхнувся невесело… Хто б міг подумати, що біблійна битва добра і зла станеться не в холодному космосі і навіть не на малій, терпкій, до всього звичній землі юдеїв, а в неозорому українському степу, що розщепляється нині на криваві атоми ударами ракет, снарядів і мін?

«Новоросія» велика, сказав би пенсіонер Рубінштейн, куди ж їхати? Та ангел пригляду знав загальний напрямок. А де саме з’явиться архістратиг, про те його повідомлять у відповідний час — щойно в руках небесного гостя опиниться мобільник. Але до того моменту, ангеле пригляду, хочеш не хочеш, а вже мусиш бути в дорозі…

Думку цю він додумував, складаючи речі в сірий рюкзачок. Зміна білизни, непромокальний комбінезон, швейцарський ніж, гроші, паспорт… Добре, що досі на українську землю — чи чия вона там зараз? — можна в’їхати без візи. Стільки було розмов про закриття кордону — ні, так і не зважилися. Справді, незвичайна це війна. Війна, де вороги торгують один з одним, кличуть один одного братами і навіть безперешкодно ходять у гості, як сусіди на весіллі. Нівроку собі… Підлі нині часи, навіть для ангела пригляду дивні.

За десять хвилин усе було готове. Гроші на проїзд Рубінштейн заздалегідь поклав у ліву кишеню джинсів, решту — в потертий гаманець разом із документами. Наостанок зазирнув на кухню, вимкнув плиту й холодильник, перевірив водопровідні крани і вийшов у спільний коридор, густо завішаний дротами телефонів, кабелями Інтернету, телебачення та інших дарів цивілізації. Праворуч, за похмурими коричневими дверима, мешкає Юрій Олексійович Субота, автор глянцевого журналу «Інше», а ліворуч… ліворуч ніхто не живе, там навіть квартири ніякої немає. Рубінштейн замкнув двері на два ключі, хоча зазвичай на один лінувався; постояв якусь мить біля дверей журналіста… Витяг із кишені мобільник, почаклував над ним, відправив повідомлення. Ще раз подивився на сусідські двері.

«Треба б йому наснитися — про всяк випадок», — подумав Рубінштейн і тицьнув чолом у двері сусіда, просто у вирячене вічко. Постояв так секунд із десять, потім повернувся, проминув другі, спільні двері, спустився сходами, виринув на вулиці, зробив два кроки й розчинився в ночі.

Точніше, готовий був розчинитись. Але тут назустріч із сизих досвітніх сутінків вилупився п’яненький чолов’яга, який смердів чортзна-чим. Повалився на ангела, чіпляючись за поли, — обличчя проникливе, відчайдушне, хоч язик ледь ворушиться.

— Друже, душа горить!..

Рубінштейн здригнувся, кинув стривожений погляд. Але ні — душа ніби при ньому, нехай дірява, пропита, але жива. І єдине, чого вона зараз жадала, то це похмелитись. А казав він так з однієї причини — не знав, що є на світі люди, чию душу вилучено ще за життя і кинуто в пекло. І горить вона там, поки власник похмурою тінню все ще топче землю.

— Допомоги прагну, — майже не затинаючись мовив п’яниця.