Читати книгу - "Місто Боуган"

— Тільки треба бути дуже обережним, Джере. Чуєш, що я тобі кажу?

— Чую.

— Ти подумай. Якби цього твого кузенчика спіткала якась біда, то по кого, думаєш, припхалися б жиртяї-полісейські?

— Хочете сказати, всі все знають, містере Гартнетте?

— Всі до останньої собаки, Джерарде.

— Ох, містере Гартнетте…

М’ясник схилив голову, сльози котилися щоками та крапали на цинковий столик, але Логан зловив їх усі до одної.

— То кому полісейські припечуть п’яти, га?

— Чую, що ви кажете, містере Гартнетте.

— Я про все подбаю, Джерарде. Ти мені повір. А тепер вертайся на роботу й викинь це з голови, як сильний чоловік, чуєш?

— То тяжко, містере Гартнетте.

— Знаю, що тяжко, Джерарде. Чи то пак можу собі уявити.

— Дякую, містере Г.

М’ясник підвівся йти.

— Ти, Джере, звичайно, знаєш, що я у слушну мить із тобою зв’яжуся.

— Знаю.

— Послуга за послугу, Джерарде.

— Так, містере Гартнетте, пане.

Так у тому місті вершилися долі людські. Логан Гартнетт позіхнув, і потягнувся, і розмішав у кавуні півложечки демарри. «Альядос» плив крізь неквапке пообіддя. Стиляги лінькувато обговорювали кровопролиття, курвів і нову лінійку майток. Зачісували один одного, підбирали нові проділи. Логан спершу поринув у понурі думи й зазирнув у туманні глибини своєї душі, а потім бровою сповістив іншому прохатарю про початок аудієнції. Наступний одразу зіскочив зі свого високого табурета. Це був Домінік Ґлісон, він же Здоровань Дом, редактор єдиної в місті газети — «Боуганського месника». Звісно, в тому, що «Месник» лишався єдиною міською газетою, була велика заслуга Логана Гартнетта. Гасло газети звучало як «Правда чи помста», а над ним стояв герб — двоє воронів.

У жирнозадого Дома було вічно заклопотане обличчя, а ще він завжди тихо шаркав ідучи. Ще навіть не підсівши за стіл до Цибатого, він уже завів своєї сумної пісні, ніби інтриги міського життя йому стали поперек горла. Їв Дом тільки м’ясо, і червоне обличчя це виказувало. Зі собою він приніс келишок мускату та слово від редактора для завтрашнього ранкового випуску. Він поклав примірник перед Логаном, і сів, і широким жестом вийняв шовкового носовичка з осіннього пальта з рукавами до ліктя, й витер сухий, як кістка, лоб.

— Ангіна в мене, — скорботно прохрипів він.

Логан нетерпляче відмахнувся від тексту.

— Підсумуй мені, Домініку.

Товстий газетяр нахилився вперед і натягнув на лице сиру награну гримасу.

— Я, містере Г., груддю ляжу на барикаду проти того плану провести на Бовісту трамвай.

Сьорбнув мускату і підморгнув. Пройшовся пальцями по столу до блюдця з гарбузовим насінням, але Логан широким змахом руки відштовхнув його пальці, й Дом скривився, похухав на них і натягнув гримасу ображеної невинності. Логан мимоволі посміхнувся.

— І чому ж це, Доме?

— Кажу, що от де-де, а на Горбі товстоміхів трамвая точно не треба, сер.

У «Меснику», що виходив на такому собі простолюдському арго, Бовісту завжди називали тільки так.

— Я кажу, що краще б боуганські можновладці кинули ті бабки на розвиток естакад-потяга чи на допомогу порєдним простим людям… — Здоровань Дом склав свої пухкі пальці так, ніби грав на маленькій скрипочці. — …з Північних Висоток.

— Молодець, Доме. Ми хочемо, щоби Висотки почувалися, як сир у маслі.

— Ми, звичайно, так просто кажемо, ну. Ніхто й не подумає, що Муніципалітет — це послуха, Логане. Трамвай на Бовісту?

Він щасливо стиснув м’яку долоню в кулак.

— Трамваю на Бовісту бути!

— Це добрі новини, Домініку. Нам більше не доведеться тягати свої старі кості на той паскудний пагорб.

Новинар, природно, також облаштувався в хаті на Горбі товстоміхів і стрепенувся з полегшею.

— У мене, Логане, через той горб легені — як биті пляшки від стауту.

— Ну ти й настраждався, Домініку.

— Та що ми все про мене, пане. Тут доходять до мене чутки, що скоро клешнями махатимуть, січете?

Домінік підніс свою ліву клешню й драматично нею труснув.

— Це ти так сам із собою дома робиш, Доме?

Новинар аж очі вибалушив від напускного обурення.

— Як я вам два центи кину, ви говоритимете тихіше?

Здоровань Дом розслабився на стільці і зітхнув, обвівши кафе своїми свинячими очицями. Зітханням він прямо сказав усе, що думав: що це місце його погубить.

— Я хотів вас спитати, містере Г…

— Так, Доме?

— Про ту ситуйо з К’юзаками.

— Про яку ще ситуйо з К’юзаками, Домініку?

Дом захихотів.

— Нам от що цікаво, Логане, — чи є хоч якась надія, ну… шо… все не одразу завариться?

— І кому ж це «нам», Доме?

Ґлісон обурено втупився в нього.

— Я від імені боуганського народу говорю, пане Гартнетте!

Логан схилився до нього, перейшов на довірливий шепіт.

— Це не я, Домініку, посилаю через міст юнаків, аби ті стали мучениками. Це не я під’юджую панельки.

Дом розтиснув кулаки, показав відкриті долоні. Він тихо застогнав, очі закотилися йому так, що виднілися лише білки, — то він показував, що це місто вимагає обережності, і чесну душу така обачність стомлює.

— Я, Г., знаю, що вони дрочили всі до одного, а ще носа деруть. Але ми просто кажем…

— Знов оце «ми», Доме?

— Гаразд, містере Гартнетте. Правду кажучи, я тут представляю Муніципалітет.

— Он воно що.

— Переговори Боуганського муніципалітету з ДН вийшли на критичну стадію, містере Гартнетте.

ДН, так боуганські на Дальший Народ кажуть.

— Знаю.

— ДН сього року нас до дійки не підпуска, Г.

— Наскільки я розумію, так.

— Так шо нам зараз найменше треба, шоб ото одна половина міста спробувала пожерти другу. У міста й без того репутація препаршива, Логане.

— То ти, Доме, кажеш, що Муніципалітет хоче, аби Затишшя протривало, бодай доки з ДН не видоять усе?

— Гарно сказано, містере Гартнетте.

Логан сплів свої елегантні пальці під підборіддям.

— Я — чоловік розважливий, Доме. Я б уже рясту не топтав, якби не був розважливий. Єдина наша біда в тому, що на Висотках засів псих, і в нього аж чешеться, щоб здійняти тут сраний кавардак до самого неба. А я відступити не можу.

— Я це прекрасно знаю, Логане.

— І! За містом, у Великій Пустці, взагалі маніяк блукає, і в нього свій план.

— Це ви про Ґанта Бродріка.

— Так, Домініку. То от що я тобі скажу. Якщо ви хочете, щоб Затишшя ще протрималося, то я своє зроблю, але тільки за однієї умови.

— Кажіть, пане.

— Нарий мені щось на Ґанта.

Огрядний газетяр про людське око вдав, що задумався.

— Ох, Логане… У Ґанта вашого не життя, а пісня, там, у Пустці…

— У тебе ж там є контакти, Доме.

— Так, але…

— Я вишлю своїх