Читати книгу - "Дев'ять братiв i десята сестриця Галя"

— Чи на батька теж розбiйники нападали, мамо? — спитав менший брат.

— Нi, моя дитино, нi, господь милував. А от товариша його, якогось Ласуна, так напали i полонили його. I жив вiн, Ласун той, у їх кам'янiй горi, у печерi, аж три днi, чи що.

— I що ж вiн там у їх бачив i чув, мамо? — спитав середнiй брат.

— Чудове багатство вiн там бачив, моя дитино! Печера тая у їх сповнена золота та серебра, та дорогим камiнням-самоцвiтом. З золота, з серебра його там смачненько годували й напували i спати його клали пiд одягала злототканi, на м'якенькому пуху. I конi в їх були у золото, в серебро зашпанi, ножi й шаблюки всаденi самоцвiтом. Зроду-вiку нiхто й не снив такого багатства та розкошi, якова в них там, — казав Ласун вашому батьку-покiйничку. I звали вони Ласуна жити iз собою: "Зоставайся, Ласун, жити з нами, — говорили, — життя тобi буде хороше й привiльне в нас".

— Що ж Ласун? — спитав старший син.

— А Ласун був i погодивсь i зоставсь у їх, та коли зараз напала на його туга. Жалко стало жiнки, дiток, свою хаточку, свого спокою. Став вiн у їх прохатися: "Вiдпустiть мене, добрi люди, будьте милостивi!" — "То йди собi". Накидали йому повну шапку золота й серебра й пустили його. "I як пiшов я прiч вiд них, — казав Ласун вашому батьковi, — от вже менi як стало жалко їх кидати, хоч плач!"

— Що ж, знов повернувсь до їх? — спитав старший брат.

— I був повернувсь знов вiн до їх. Та як повернув назад, знов його став посягати жаль по своєму життю у сiм'ї i втримав його. Та чималий часок вiн, той Ласун, мордувавсь, що й у печеру його тягне, i додому притяга…

— Що ж, кiлька разiв вiн вертавсь i де прийшов? Чи пристав де? — питав старший брат, i по йому добре було видати, що вiн не повернувсь, коли б де пiшов.

— Та вже таки кинув вiн шапкою об землю, занедбав усе золото й серебро й додому прийшов.

— Лучче б вiн не кидав, а додому б принiс, — каже середнiй брат, а менший на Галю подививсь, мовби подумав: "Отеє б було втiхи тодi Галi!"

I Галя немов зрозумiла, що подумав менший брат, — вона всмiхнулась такеньки, як всмiхаються, коли уявляють перед собою якусь уявоньку дуже хорошу.

— Не годилося кидати, — промовили усi брати з пожалем.

— Або не брати, або вже не кидати — що-небудь одне, — каже старший брат.

— А потiм, дiточки, — говорить удова, — потiм той Ласун був рибалкою при Днiпрi та впав у воду i втопивсь якось, казав ваш батько покiйний.

Прийшли вони додому й посiдали всi пiд грушею коло хатки.

— I що ж, мамо, — спитав середнiй брат, — чи й досi тi розбiйники там засiдають?

— Теперки не чути про їх нiчого, моє серце, — одказала удова.

— Де ж вони подiлися, мамо?

— А хто їх зна, мiй голубе. Чи вони перевелися, чи пiшли далi де, на краще привiлля… Ох, дiточки, втомилася я дуже, коханi! Ляжу тут, чи не засну коло вас.

Удова лягла на травi й затулила була очi, та сой не змагав — очi усе одмикалися та на дiточок придивлялися, що тут сидiли усi задуманi, поки аж Галя не поклала рученят їй на лице та не заспiвала котка й голуба, прикликаючи сон та дрему.

Заснула удова, та й Галя й себе заколисала своєю пiсенькою i впала сама коло мами у мiцненькому снi.

А брати сидiли та дивилися на високiї, лiсом урослiї, далекiї гори, очей не звертали, — дивилися, та часом поглядав старший брат i на мiсто веселе та гучне. I так вони задивилися, так вони задумалися, що смеркло — вони не завважили й схаменулися вже тодi, як Галя, прокинувшись, вигукнула: "Ой, як темно! Де ж бо сонечко?"

Днi приходили й уходили. Багато ще святкувалося свят, чимало ярмарок ще становилося, тiльки що удовинi дiти вже нiколи бiльш свята такеньки не дожидали i нiколи у ярмарок вже не прохалися i не ходили.

Росли вони собi та виростали, ходячи та бродячи по луцi, дивлячись на гучне, бучне мiсто, та у другий бiк — на тихi, високi, урослiї гаєм гори, на той шлях поглохлий, що звивавсь i зникав там у густому гаю. I що вони росли та виростали, то вони пильнiш поглядали. I раненько-ранком при свiтлому сонечку, i пiзненько ввечерi при зореньках iскристих, — усе тудою їх вiчi.

А час спливав, i вони собi росли та виростали одно одного краще та лучче.

I як дiйшли вже вони лiт дорослих, старший брат став ще понурiй, сумнiй — такий задуманий та мовчаливий, середнiй брат зробивсь ще цiкавший, — усього питавсь та перепитувавсь, а менший брат ще гiрш палкий та спочуйливий, — а всi брати зробилися неспокiйнiї та педовольнiї. Мати побивалася, жалуючи їх, Галя падала, розважаючи їх, а вбожество ще скрутнiш тiснило й давило. Ходили всi брати шукати собi роботи, служби й по мiстi, й по селах округи, та чи то вже божа воля, чи така нещасна доля, тiльки що не знаходилося їм працi й за малую заплату. I поверталися вони з тих пошуканок усе сумнiш та смутнiш.

Коли ж i добра година — разом знайшлася служба двом братам, старшому й середньому. Пiшли обоє у наймити. Старший брат пiшов служити до молодого заможного хазяїна, баштанника, а середнiй брат служити пiшов до удiвця старого, хлiбороба; обоє недалечке вони занапастилися- тут-таки пiд мiстом наймитували.

Молодий баштанник був собi чоловiк веселий та гордий, та щасливий, та немилостивий — себелюбець i самоправець. Мав вiн i хату бiлу, i жiнку милу, i рiд величний, i усякий достаток добрий. Баштан в його великий, славний — людей повно раз у раз — i городян, i селян. Вiн з жiнкою своєю ходить-походжає та спродає, та грошi лiчить, та балакає й жартує з купцями своїми, та погукує на наймита свого. Родючий баштан жовтiє динями, зеленiє кавунами i усяким овощем — рябить люд i купчиться коло шалаша хазяйського; наймит усiм вслугує, подає, носить, возить, мете, складає, - хазяїн шле його — вiн iде i повертає — хазяїн ще нарiкає; хазяйка гонить