Читати книгу - "Дев'ять братiв i десята сестриця Галя"

Нема ж бо дива, що у вдовиних дiтей очi розбiглися й серденятка швиденько колотилися вiд втiхи, й що не можна було розiбрати гаразд, чи то вiд переляку, чи то вiд радостi. Галя раз у раз гука та погукує. От вони вже дочапали до самого плацу на другiм кiнцi мiста, де ярмарок став.

Тут уже Галя затулити аж мусила вiчки на який час, та й брати теж не знали, де мусили дивитися наперед, i навiть старший брат був спершу повразивсь. Тут ворохи солодких пряникiв — медовикiв, в'язки бубликiв, гора й груда орiхiв, сухих грушок купи й кучi сластьон… От-от чоботи з червоним закотом, — такi самi чоботи, як-як треба! От i сопiлка, що давненько вже такої бажалося! От смушева шапка, — краще вже цiєї шапки й шукати нема чого! От сива шапка ще лучча вiд чорної.

— Мамо! мамо! — жебонiла Галя, — купи менi, ох, купи менi хутенько того великого медовика. Ох, я хочу того медовика дуже! Ох, мамо, купи менi отаку хустку! Ох, от цю! Цю! Цю рябеньку, славненьку! Або цю червоненьку! Он те намисто менi! Ох, намисто менi!

I маленька пучечка Галина показувала тудою й сюдою, кудою очки оманенi оберталися, та усе бiльш та бiльш Галя охала й голоснiш прохала й не чула, як мати тихенько до неї промовляла:

— Нема за що, Галю, нема за що купувати, дитино! Менший син теж почав прохати: "Мамо! Купи менi шапку!" I другi брати теж просять: "Мамо, чоботи купи! Мамо, свитку купи!" Хто червоного пояса прохає, а хто крапового пояса хоче; той показує на сластьони, а той тягне туди, де цiла купа дiтей оступила перекупку, що спродує дуднi та сопiлки, де сама перекупка, поважна молодиця у зеленому очiпку шитому, грає на дудi поважно, а що вже хлопцi усi, то надули щоки якмога й якмога напилюють на усякий голос, — писк i скиг…

— Не можу! Не можу! — каже удова усiм дiткам потихесеньку. — Нема за що, дiтки! Нема…

Сини змовкли i разом спинилися й подивилися на матiр i на старшого брата.

У неньки обличчя начеб покорчувалося й уста наче трусяться трохи, як вона вимовля: "Не можу, нема!" i погляда на їх на усiх жалiбненько. Старший брат стоїть i втопив очi в землю по своєму звичаю, — такий самий вiн тепер, як тодi, коли, вигнаний, повернувсь вiд хазяїна, — так само лице збiлiло, так само уста стиснулися. Сини бiльш уже нiчого не прохали й як стали, то так i стояли, мовчки дивлячись округи.

Галя ще, може, двiчi покрикнула та охнула, та, може, кiлька раз перепитала: "Чому? Чому нема?", коли спинив її менший брат.

— Галю! Годi прохати! — каже пошептом. Галя свої очки розпаленi впила у меншого брата й поспитала:

— Чому?

— Не проси, Галю, — знов каже менший брат, — нема за що купувати — тiльки турбуєш.

Галя втихла i знов була стрепенулася i скинула на усiх очима й знов втихла.

— Не проси вже, Галочко! — знов говорить менший брат.

— Я хочу, — шепоче Галя на одвiт, низенько схиливши голiвку.

— Галочко, нема! Нема де взяти!

Галя пiднесла голiвоньку — у, якi ж блискали в очицях двi сльози дужi! Подивилася на всiх своїх i округи усюди, вже ледве чутно шепотнула: "Ой, я хочу!" — i се в остатнiй раз. Пригорнувшися до меншого брата, вже смирнесенько стояла вона, прикусивши пучечку, а там i другу, а там i обидвi разом, i все те для того, щоб як не викотилися тi двi сльози дужi мимоволi з оченяток.

Усi вони довгенько стояли мiж купами i зграями, що двигали, гомонiли й рябiли, — стояли вони та дивилися. Дивилися брати пильненько й начеб уперше бачили людське убрання хороше й достаток i наче уперше почули на собi латанi сорочечки; наче уперше бачили вони людську жвавiсть, недбайливiсть i веселiсть i наче уперш пiзнали своє турбування та вбожество.

А мати дивилася на їх. Вона озивалася до їх, то знов без слова, без мови гладила по голiвцi; то знов посилала ближче пiти полюбуватися тим чи тим; то знов показувала їм те або друге.

— Мамо, — каже старший син, — ходiм додому! I всi дiти почали прохатися: "Мамо, ходiм-бо додому!"

Галя тiльки мiцнiш та мiцнiш прикушувала свої пучечки маленькiї.

— Додому? Додому? — перепитала мати. — Вже додому хочете? Чи не погуляли б ви ще по ярмарку, мої голуб'ятка? Чого ж се так хутко додому, мої коханi? Та ви ще усього ярмарку не бачили!..

— Дарма, мамо, ми додому хочемо вже, — кажуть в один голос сини.

— Додому? То ходiм додому, пташки мої! — вимовила вдова i ледве що вимовила, — то додому ходiмте, мої дiточки!.. Галочко, подай менi ручечку. Може, понести тебе, дочечко?

Галя простягнула рученьки до мами, як уже на руках була у неньки, такеньки мiцненько обхопила її за шию й сховала личенько на плечi.

I пiшли вони усi додому.

Купи людей усе рiдшали; що далi вони йшли, — усе унятнiш вiдрiзнявсь голос вiд голосу, гук вiд погуку — _усе було вiльнiш проходити по улицях. Ось i кiнець мiсту, — i вже з гори видко усю-всеньку луку зелену, i плескаючого Днiпра синього, й за Днiпром гори: близькiї-одна над одною зеленiш, далекiї — одна над одною синiш.

— Кажiть, дiточки, чому такi мов невеселiї ви? — промовила удова. — Пождiть, мої любенькi, от бог дасть… — i не доказала, що бог дасть — чи то разом вона надiю стратила, що дасть бог що-небудь колись, чи то вже дуже важко їй стало дожидати до того часу.

— Чим би я мала вас розважити хоч кришечку, мої дорогi? — промовила знов удова згодом. — Ох, боже мiй, боже ти мiй милосердний!

I знов усi мовчки вони йшли. Усе ширш розлягалась та роздавалась лука перед ними, усе чутнiш плескавсь та колисавсь Днiпро, а гори за горами все вище й далi знiмалися: високо-високо й далеко-далеко! I такеньки, вертаючись додому з ярмарку, з-поуз зграї живої, з порожнiми руками, брати дивились на тi високi та далекi гори i думали собi, що там за тими високими i далекими горами, — що там?

— Мамо, — поспитав менший син, — що се, який се шлях он там-тамечки по горi, в гаю, i кудою вiн звивається?

— Шлях той? _Ох, моє голуб'ятко, сей шлях проводить тудою, де я зроду-вiку не бувала, — у далекiї мiста й села. Покiйний ваш батько — хай царствує!