Читати книгу - "Там, за межею..."

Аліна Косовська

ТАМ, ЗА МЕЖЕЮ...

Я — далеко не професійна письменниця, а звичайний боєць-доброволець АТО, учасник подій, прототипи яких описую в своєму творі. Серед кривавих руїн війни намагаюся знайти своє натхнення, аби писати художню повість про добровольчий загін. З гумором, притаманним лише вузькому колу фронтовиків. Герої книги — невигадані персонажі, то ж деякі риси їхніх характерів цілком нагадують реальних осіб.

Не забутими лишились і люди з Донбасу, можливо тому, що я сама — мешканка міста Авдіївка, що неподалік тимчасово окупованого Донецька. Місцеві бувають різні, але трапляються і патріоти. Один з героїв повісті на псевдо «Турист» — втілення саме цього образу.

Звісно, є на війні і дівчата. Обравши бойову посаду та переживши численні прояви дискримінації відносно жінок в силових структурах, я описала образ Афіни, що чимось дуже нагадує мене саму.

© Косовська Аліна

ВІД АВТОРА 

 ... Війна стрімко ввірвалась в наші життя. Після Революції Гідності, тільки-но вдихнувши свободу на повні груди, Україна зазнала удару від держави-сусідки. Підступним шляхом Росія забрала Крим. А потім почалось пекло Донбасу...

На момент початку війни я була спортсменкою. Тендітний і жіночний спорт — художня гімнастика — ніколи не поєднувався в моїй уяві з кривавим вихором війни. Допомогу фронту починала волонтером. Від поїздки на війну себе стримувала думками про спорт. Сподівалась, що все закінчиться так само швидко, як на Майдані, і я продовжу улюблене заняття. Але з часом вже не витримала.

Під час своїх останніх спортивних змагань відчула щось дивне. Замість звичного мандражу — нав'язлива думка про війну. Співаю Державний Гімн України під час нагородження — а перед очима стоїть закривавлений прапорець на бронетранспортері, що побачила на фото. Далі — зібрала речі і поїхала в навчальний центр добровольців.

Спочатку був «Правий сектор», згодом — Тактична група «Білорусь», тепер працюю з різними добровольчими та офіційними підрозділами. Починала автоматником піхоти. Нелегко давалась боротьба за право бути на передовій — через вік і стать. Пізніше, переконавши хлопців, що можу і вмію, перевелась у розвідку, почала вивчати снайперську справу. Тоді й народилась думка написати про пережите.

Нариси про виконані бойові завдання занотовувала постійно, проте їх поширення досі під забороною — «без права на славу», один з головних принципів розвідників. Коли зіткнулася з занепадом добровольчого руху, захотілось закричати на весь світ: «Ми є! Ми працюємо!». Тоді й виникла ідея написати цю книгу — з вигаданими героями та подіями, але цілком реальними проблемами, з якими стикається добровольчий рух і понині...

 СТЕПАН

 Якби ви побачили в столичному метро високого блакитноокого хлопчину, що задумливо розглядає яскраві рекламні буклети та пасажирів, ви б ніколи і не подумали, що він всього три місяці тому бігав під ворожими мінами на Донбасі, героїчно прикриваючи свою групу. Спіймавши аж вісім уламків, жоден з яких дивом не зачепив життєво важливих органів, хлопець два місяці пролежав у шпиталі. Вже там Степан дізнався, що командир його групи загинув одразу, а ще двох побратимів трохи не довезли до лікарні імені Мечникова. «Втратили багато крові», — сухо констатували медики.

Тоді їхня група необережно натрапила на ворожу засідку. Сепари вчасно передали в свій штаб координати, і на диво точні артилеристи накрили українських розвідників 120-міліметровими мінами. Степан спочатку виносив на собі пораненого кулеметника, а коли підбігли медики, забрав собі його кулемета і відстріляв увесь боєкомплект по ворожих позиціях, які слідом за мінометом пустили в хід стрілецьку зброю. Декілька подряпин від уламків його не зупинили, тому навздогін кулеметному вогневі в хід пішли «мухи».

Лише витративши всі запаси, Степан почув по рації команду — відходити, і стрімголов помчав у бік своїх позицій. Що було далі, він не пам'ятав, бо недалеко прилетіла ще одна міна, і хлопця добряче контузило.

В столичному шпиталі поверхом нижче лікувалася снайпер з його групи. Теж киянка — Віка, поїхала на фронт добровольцем, обравши собі псевдо «Афіна», що з давньогрецької міфології означало «богиня війни».

Їй дістався всього один уламок, але добряче порвав ногу, і бідній дівчині довелось кілька місяців ходити по лікарні на милицях. Вона не стала гаяти часу — попросила волонтерів закупити їй кольорової тканини-фетру, і цілими днями шила червоно-чорних снігурів. Коли партія пташок була готова, дівчина закинула їх в камуфльований рюкзачок і пошкутильгала на пошту. Через кілька днів принесла трохи грошей, надійно сховала в потайній кишені і взялася за роботу знову. Так вона, продаючи трендові сувеніри, за час реабілітації назбирала немало грошей на потреби підрозділу.

* * * * *

Саме від Афіни Степан дізнався, що їхньої групи більше не існує. Троє бійців, на яких він ніколи не покладав надії, таки втекли на свої позиції першими. Це теж зіграло свою роль, звісно — вони вчасно повідомили командування, і ворожу мінометку накрили не менш прицільним вогнем. Але ті троє більше на фронт не бажали, вони оформились у Нацгвардію і тепер перевіряли цивільні машини на блокпосту біля Волновахи. Ще двоє досі зализували рани в лікарні імені Мечникова, тому в строю з усієї групи лишились лише Степан та Афіна.

Спробувавши трохи пожити в столиці, вони обоє не витримали і почали шукати всі можливі шляхи повернутись на Донбас. Зрозумівши, що не бажають довірити свої життя будь-кому, а ще більш не бажають бездумно сидіти в окопах, розвідники вирішили майже з нуля зібрати нову групу добровольців.

Насправді це виявилось значно складнішим, ніж можна було собі уявити. Гроші, які Афіна зібрала, продаючи саморобних снігурів, пішли на оренду штаб-квартири в Краматорську. Вдвох зі Степаном вони облаштували двокімнатну квартиру під невеличку казарму, запаслись усім необхідним для ведення штабної документації і почали міркувати, де б їм набрати достатню кількість бійців.

АДОЛЬФ 

 Аби навести контакти в зоні АТО, Афіна для початку озброїлась відеокамерою і поїхала попутками на передову — знімати документальні ролики. Цим вона свого часу займалась на Майдані, задокументувавши історії десяти активістів, троє з яких в лютому поповнили ряди Небесної Сотні. Вона могла довго переконувати себе, що документальні хроніки війни — річ не просто потрібна, а конче необхідна, але тепер це було єдиною можливістю потрапити в компанію бійців, серед яких рано чи пізно знайдуться потрібні люди. Степан тим часом зайнявся налагодженням зв'язків зі знайомими волонтерами і мав на меті зібрати хоч який-небудь склад амуніції.

Потрібні люди таки знайшлись. Безрезультатно об'їхавши половину Авдіївки, дівчина врешті