Читати книгу - "Друге життя Брі Таннер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Нє-а, і не намагалася.
– І нічого не втратила. Отож, як я і казав – невже Райлі не хотілося трішки підвищити планку й оточити себе гідними вурдалаками? Якщо він збирається захищати її, то чи не краще залучати до цього кмітливих вампірів?
– Значить, Райлі зовсім не потрібні кебетні спільники, – припустила я. – Він дбає тільки за чисельність.
Дієго поміркував, стиснувши губи.
– Наче в шахах – йому не потрібні ферзі та слони.
– Тільки пішаки, – втямила я.
Довгу хвилю ми просто витріщалися одне на одного.
– Щось мені не хочеться про це думати, – зронив Дієго.
– Гаразд, то що нам робити? – спитала я, автоматично вживши множину. Наче ми з Дієго – команда.
Він якусь хвильку міркував над моїми словами, і видно було, що йому ніяково, тож я пошкодувала про оте «ми». Аж раптом він сказав:
– А що ми можемо робити, коли гадки не маємо, що відбувається?
Виходить, він був не проти команди, і від цього мені стало неймовірно добре – я вже й не пригадувала, коли востаннє мені було так добре.
– Гадаю, – мовила я, – нам варто нашорошити вуха, триматися насторожі, спробувати все з’ясувати.
Дієго кивнув.
– І ще слід добре обмізкувати все, що казав і робив Райлі, – він замислився на хвильку. – Знаєш, я колись уже намагався витягнути з Райлі інформацію, але він просто не звернув на мої питання уваги. Сказав мені перейматися важливішими справами – наприклад, спрагою. Тоді я здебільшого тільки про спрагу й думав. Райлі відіслав мене на полювання, і я про все забув…
Я спостерігала, як погляд його туманиться, коли він намагається зосередитися на давніх спогадах про Райлі, й не могла не подумати: для мене Дієго був першим другом у моєму новому житті, та я не була першим другом у його новому житті.
Зненацька він знову пильно глянув на мене.
– Отож, що ми знаємо про Райлі?
Я напружилася, пригадуючи останні три місяці.
– Знаєш, він небагато нам розповідає. Тільки ділиться азами вурдалацького життя.
– Отже, треба слухати уважніше, читати між рядків.
Ми посиділи мовчки, зважуючи останні слова. Я усвідомлювала, як багато я ще не знаю. І чому я до сьогодні ні про що й не думала хвилюватися? Наче розмова з Дієго дивним чином прочистила мені мізки. Вперше за три місяці кров відсунулася з чільного місця.
На довгу хвилину запала мовчанка. Чорна діра, з якої в печеру просочувалося свіже повітря, більше не була такою чорною. Зараз вона стала радше темно-сірою і щохвилини світлішала. Дієго зауважив, як я нервово поглядаю в той бік.
– Не хвилюйся, – заспокоїв він мене. – В сонячні дні сюди пробивається тільки слабеньке тьмяне світло. Але воно не пече, – знизав він плечима.
Я притиснулася до заглибини в землі, куди потроху всотувалася вода, щойно хвилі відступили з відпливом.
– Серйозно, Брі, я вже не раз удень пересиджував тут. Я розповідав Райлі про цю печеру – про те, що тут здебільшого повно води, і він сказав, що кращого місця не знайти, якщо хочеш утекти на якийсь час із божевільні. Поглянь на мене – ніде немає опіків.
Я завагалася, не в змозі не думати про те, наскільки його стосунки з Райлі відрізнялися від моїх. Брови Дієго злетіли вгору, він чекав на відповідь.
– Немає, – нарешті вичавила я. – Але…
– Дивись, – вигукнув він нетерпляче. Він прудко підповз до виходу й вистромив назовні руку по саме плече. – Нічого не сталося!
Я коротко кивнула.
– Розслабся! Дивись, я ще й не так можу! – з цими словами він витнув із печери голову й почав дертися нагору.
– Дієго, не треба!
Та він уже зник із поля зору.
– Дієго, я не хвилююся, правда! Спускайся!
Він сміявся – звук долинав іздалеку, наче він уже встиг відповзти на кілька кроків. Мені хотілося побігти за ним, ухопити його за ногу й затягнути назад у печеру, але від переживань я не могла й поворухнутися. Це ж безглуздо – ризикувати життям для того, щоб урятувати незнайомця! Але в мене ще не було друга, ближчого за Райлі. Якщо зараз усе обірветься, навіть після цієї однієї-єдиної ночі важко буде повернутися до попереднього життя – коли нема з ким перемовитися й словом.
– No estoy quemando,[2] – гукнув він униз до мене, піддражнюючи. – Стривай… Що це?… А-а-ах!..
– Дієго!
Одним стрибком я перетнула печеру й вистромила голову в прохід. Обличчя Дієго вигулькнуло за кілька дюймів[3] від мого.
– Гав!
Я смикнулася від нього – інстинктивно, за старою звичкою.
– Дуже смішно, – сухо зронила я, відсуваючись, аби він міг спуститися назад у печеру.
– Розпружся, дівчино. Я все перевірив. Непряме сонячне проміння нам не шкодить.
– Ти хочеш сказати, що я можу сховатися в тіні гарного розлогого дерева – і все буде гаразд?
Він якусь хвилю повагався, наче вирішуючи, чи варто звірятися мені, а тоді тихо промовив:
– Одного разу я так і вчинив.
Я витріщилася на нього, чекаючи, коли він нарешті вишкіриться. Адже то був жарт!
Проте Дієго лишався серйозний.
– Райлі казав… – почала була я, але не договорила.
– Знаю, що казав Райлі, – кивнув Дієго. – Може, він просто знає не так багато, як вдає.
– Але ж Шеллі та Стів! Даґ і Адам! І той рудочубий хлопчисько… Всі вони… Вони померли, тому що вчасно не повернулися додому! Райлі бачив попіл…
Брови Дієго сердито зійшлися на переніссі.
– Всі знають, – провадила я, – що в старі часи вурдалаки змушені були вдень лежати в домовинах, щоб не потрапити під сонячне проміння. Це ж усім відомо, Дієго!
– Еге ж. Та к розповідається в усіх переказах.
– Та й який сенс Райлі замикати нас у світлонепроникному підвалі – в цій колективній труні – на цілісінькі дні? Ми тільки те й робимо, що все ламаємо, і йому доводиться розбороняти бійки, і в хаті стоїть постійний розгардіяш. Не кажи, що Райлі отримує від цього задоволення.
Щось у моїх словах здивувало Дієго. На якусь секунду він застиг із роззявленим ротом, а тоді стулив вуста.
– Що таке?
– Це всім відомо, – повторив він. – А що вампіри роблять цілі дні у домовинах?
– Ну… начебто сплять. Але гадаю, вони просто лежать собі там, адже ми не… Ну гаразд, тут перекази помиляються.
– Ні, за легендами вони не сплять – вони лежать цілком без тями. Не здатні прокинутися. І людина просто може підійти й проштрикнути кілком. І ось тобі ще: кілок. Як гадаєш,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Друге життя Брі Таннер», після закриття браузера.