Читати книгу - "Заплотний лицар"

трусив вуличками містечка Ясенбрід. Принц Валар був старшим сином принца Баелора, другим у черзі спадкоємців Залізного Престолу. Дунк не знав достеменно, чи успадкував син щось із уславленої майстерності свого батька в бою списом та мечем. Про інших принців Таргарієнів він знав іще менше. «Що робити, якщо доведеться битися проти принца? Чи мені взагалі дозволять кинути виклик такій високій особі?» Відповідей на свої запитання він не мав. Старий лицар полюбляв називати Дунка тупішим від замкового кута, і зараз його мучило відчуття, що той таки мав рацію.

VII

Добродієві Генлі відразу сподобалася Бистроніжка. Але дізнавшись, що Дунк хоче її продати, хазяїн стаєнь почав бачити у ній самі вади і зрештою запропонував ціну в три сотні срібних оленів. Дунк наполягав на трьох тисячах. Після відчайдушного торгу з лайками та прокльонами вони зійшлися на семи з половиною сотнях. Ціна була ближчою до тієї, яку від початку запропонував Генлі, аніж до Дункової. Тому Дунка не залишало гнітюче відчуття поразки. Та коногон не бажав накинути ще трохи, хоч його ріж. Вже були й вдарили по руках, але суперечка поновилася, коли Дунк заявив, що у ціну не входить сідло, а Генлі вперся рогом, що входить.

Нарешті справу було залагоджено. Генлі пішов по гроші, а Дунк попестив гриву Бистроніжки, назвав її гарною дівчинкою і звелів, щоб поводилася добре.

— Якщо переможу, то викуплю тебе назад. Обіцяю.

Хоча й знав напевне, що за наступні кілька днів усі вади кобили зникнуть без сліду, і коштуватиме вона удвічі стільки, як сьогодні.

Хазяїн стаєнь дав йому три золоті монети, а решту сріблом. Дунк вкусив один із золотих і посміхнувся. Раніше він ніколи не куштував золота на смак, ба навіть у руці не тримав. Монети називалися «дракони», бо на них з одного боку було викарбувано триголового дракона дому Таргарієн. Інший бік ніс на собі подобу короля. Дві монети Генлі зображували короля Даерона, а третя була старша, добряче стерта, з іншою подобою. Ім’я короля виднілося під його головою, та Дунк не розбирав літер. Краї також були чи то стерті, чи то обрізані. Дунк рішуче вказав на це Генлі; той забурчав, але додав трохи срібла і жменю мідяків. Кілька мідяків Дунк відразу повернув назад і кивнув на Бистроніжку.

— Це для неї. Хай сьогодні добре попоїсть вівса. І яблучком поласує.

Закинувши щита на одне плече, а мішка зі старим обладунком — на інше, Дунк рушив пішки сонячними вуличками містечка Ясенбрід. Вага чималої грошви у гамані гріла бік, але й непокоїла. Старий ніколи не давав йому більше за два-три мідяки. А за оце срібло він міг прожити не менше року. Ну гаразд, то й прожив би, але як воно скінчиться, то що далі? Продавати Грома? Підеш цією доріжкою, і зрештою скотишся або до злиднів, або до розбою. А така нагода, як зараз, випадає не кожен день. Настав час випробувати долю.

Поки він перебрався бродом назад на південний берег Кучерявки, ранок перейшов у день, і турнірне поле закипіло життям. Винярі та ковбасники робили гарний виторг, під сопілку хазяїна хвацько витанцьовував ведмідь, а пісняр горлав «Ведмедя та красну дівку». Жонглери жонглювали, лялькарі закінчували черговий бій лицаря з драконом.

Дунк зупинився подивитися, як убиватимуть дерев’яного дракона. Коли ляльковий лицар відрубав змієві голову, і на траву полилася червона тирса, він зареготав і кинув дівчині два мідяки.

— Одного завинив відучора! — гукнув він.

Дівчина схопила монети у повітрі й відповіла йому найсолодшою усмішкою, яку він бачив за життя. Цікаво, чи посміхалася вона йому самому, а чи його монетам? Дунк ще ніколи близько не знав дівчини. Ті створіння взагалі його лякали. Колись, років зо три тому, коли старий натоптав повний гаманець за півроку служби в сліпого князя Флорента, він сказав Дункові, що тому час піти до бурдею та зробитися чоловіком. Щоправда, старий пан був п’яний, а коли проспався, то геть про все забув. А Дунк засоромився нагадувати. Та й не був він певний, що хоче до шльондри. Ясна річ, підкоряти серця високородних панн, мов зацний вельможа — то не його доля. Але ж можна знайти дівчину, якій сподобаєшся ти сам, а не твоє срібло.

— Чи не бажаєте випити ріг пива? — запитав він лялькарку, поки та затовкувала червону тирсу-кров назад у дракона. — Не самі, разом зі мною. Чи ковбаску з’їсти? Я одну вчора з’їв, було смачно. Їх, мабуть, зі свинини роблять.

— Дякую, ласкавий пане, та нам зараз іще одну виставу грати.

Дівчина підвелася і побігла до лютої товстої дорнійки, що керувала ляльковим лицарем. Дунк залишився стояти, почуваючись дурнем. Проте йому сподобалося, як дівчина біжить. Дуже гарна, а висока яка. Не треба ставати на коліно, щоб її поцілувати. Цілувати дівчат він умів. Його навчила служниця при корчмі у Ланіспорті одного вечора кілька років тому. Але вона була така низенька, що мала сісти на стіл, аби дотягнутися до його вуст. Від спогадів зачервонілися вуха. «От дурень. Зараз треба думати про герці, а не про цілунки.»

Теслі господаря ясенбродського якраз білили дерев’яні поясні перешкоди, що мали розділяти супротивників у кінному двобої. Дунк трохи подивився, як вони працюють. Загалом було влаштовано п’ять доріжок з півночі на південь, щоб нікому з бійців сонце не світило у вічі. На східному боці поля спорудили триярусний поміст для глядачів під жовтогарячим навісом, аби вберегти шляхетних панів та пань від дощу і сонця. Більшість із них мала сидіти на лавах, проте на середині помосту поставили чотири крісла з високими спинками: для пана Ясенброду, для красної діви та для двох принців-гостей.

На східному краю луки вкопали щитове опудало, і з десяток лицарів налітали на нього, закручуючи поперечину навколо стовпа кожного разу, коли влучали по щиті з дощок, підвішеному на кінці. Дунк бачив, як вдарив у свою чергу Харциз Бракенський, а тоді пан Карон з Порубіжжя. «Вони усі краще за мене сидять у сідлі» — промайнула в нього незатишна думка.

Деінде вояки вправлялися у пішому бою, нападаючи один на одного з дерев’яними мечами, а зброєносці вигукували сороміцькі поради. Дунк побачив, як кремезний молодик намагається встояти проти здоровезного, та водночас швидкого і спритного, мов гірський кіт, лицаря. Обидва мали на щитах червоне яблуко Фосовеїв, проте від щита молодшого скоро лишилися самі тріски.

— От маєш, недозріле яблучко! — вигукнув старший, наостанок гучно гепнувши молодого просто по шоломі.

Коли