Читати книгу - "Місто біля моря"

… Через дві години ми сиділи в класі на уроці по суспільствознавству. Коломієць розповідав про державний устрій країни і, по ходу занять, читав уголос статтю на цю тему з газети «Молодой ленинец».

Відчинилися двері, і в клас увійшов той самий чоловік у вишиваній сорочці, що сьогодні вранці побував у ливарні. Гадаючи, що він через клас хоче пройти до канцелярії школи, Коломієць, не звертаючи на нього уваги, продовжував голосно читати статтю.

Тоді вусач підійшов до дошки і, широко розставивши ноги, голосно українською мовою сказав Коломійцю.

— Коли у клас входить ваш керівник, ви повинні доповісти йому, чим займаєтесь.

Микита не розгубився. Він тільки зблід трохи і відрубав:

— Коли в клас входить керівник, то він перш за все здоровається… Що стосується вашого відвідування, то я вас не знаю.

Ухиляючись від прямої відповіді, вусач сказав:

— Чому ви викладаєте російською мовою?

— Я не викладаю, а читаю статтю з російської газети, і мене всі чудово розуміють.

— А хіба ви не знаєте, що викладання на Україні повинно провадитися виключно українською мовою?

— Повторюю вам: я не викладаю, а читаю статтю.

— На Україні живуть українці…

— Проте нас вчили, що в містах України є ще і росіяни. І я не бачу особливого гріха, коли зараз читаю по-російськи: мене всі розуміють. Приходьте до нас завтра — ви почуєте, як ми будемо читати статті з газети «Вісті» українською мовою. Прошу!

— Облиште філософствувати! Молодий ви ще! Перше ніж братися викладати, вам треба вивчити державну мову…

— А вам раніше за все треба назвати себе, а потім; робити зауваження і відривати мене і товаришів від занять! — уже хвилюючись, добірною українською мовою сказав Микита, мов бажаючи довести наочно, що він нею чудово володіє.

— Може, ви ще, молодий чоловіче, попросите мене піти геть із класу? — єхидно посміхаючись, спитав вусач.

— Так, попрошу! — несподівано закричав Микита. — Ви причепились до мене, як реп’ях до кожуха, тільки тому, що я говорив з учнями мовою, якою писав Володимир Ілліч Ленін. Ось у чому заковика… Слухайте, ви! Або ви скажете, хто ви такий, або ми всі разом покажемо вам найкоротшу дорогу звідси! — І почервонілий Коломієць кивнув на вікно.

— Боюся, що вам дуже скоро доведеться просити у мене пробачення! — зловісно сказав вусач і, гордо стріпнувши рудою чуприною, вийшов з класу.

— Отак буде вірніше! — крикнув йому вслід Микита і зовсім уже іншим, спокійним тоном став читати статтю.

Виявилось, що це і був знаменитий Печериця.

За кілька днів до нього у фабзавучі побував Картамишев. Секретар окружного комітету партії обійшов цехи, все оглянув хазяйським оком; він довго розмовляв з фабзавучниками, полаяв майстра за те, що в гарячому цеху нема бачків з перевареною водою і рукавиці у хлопців драні, а потім з’явився у ливарні. Тут він дав розпорядження, щоб до осінніх дощів заклали дірку від снаряда у стелі.

Монька Гузарчик у той день хворів і лишався в гуртожитку. Він розповідав нам, що після огляду фабзавучу Картамишев пішов і туди, видно, бажаючи на власні очі пересвідчитися не лише в тому, як ми набуваємо кваліфікації, але і в яких умовах живемо. Він запитав у кухаря розкладку продуктів, які відпускаються для нашого харчування, і добре розпік директора гуртожитку за те, що ми вкриваємося досить благенькими, зношеними ковдрами без другої простині. Як добрий і дбайливий батько, Картамишев намагався вникнути в усі дрібниці учнівського побуту. Ми поважали його і вимовляли його прізвище — Картамишев — якось особливо, з любов’ю. А ось Печериця відразу нам не сподобався…

Наступного дня Нестора Варнайовича викликали терміново в наросвіту.

Печериця категорично поставив вимогу, щоб Полевой звільнив Микиту Коломійця зі школи. Вусач кричав, що Коломієць «підірвав його авторитет». Що там було між ними, подробиць ми не знали, але в окружкомі комсомолу Фурман провідав, що нібито у відповідь на ці слова Полевой відрізав: «Авторитет справжнього більшовика підірвати ніхто не може. Авторитет більшовик завойовує своєю власною поведінкою». А на докір Печериці: «Як шкода, що ви забуваєте про свою національність», — наш директор відповів: «Я передусім комуніст, радянська людина, а вже потім українець!» І хоч бій було виграно, всі розуміли, що Печериця затаїв злобу на фабзавучників.

Одразу ж після приїзду Печериця став дуже помітний у нашому маленькому і тихому місті. Часто, Їдучи в райони, він проїздив по крутих міських вулицях у своєму високому жовтому кабріолеті, запряженому парою гладких вороних коней. Закутаний у сірий брезентовий пильовик із капюшоном, що звисав на спину, Печериця зверху розглядав перехожих і недбало кивав головою у відповідь на привітання знайомих учителів.

Незабаром у місті стало відомо, що новий завідуючий наросвітою — великий аматор співу. Кілька вечорів підряд Печериця збирав у великому гімнастичному залі всі студентські і шкільні хорові гуртки і розучував з ними пісні. Трохи згодом він виступив із своїм хором у міському театрі на урочистому засіданні. Парубки стояли півколом у смушевих шапках, у сорочках з вишиваними комірами, в синіх шароварах, увібраних у чоботи з високими халявами. Дівчата вплели в коси різнокольорові стрічки. Їх блузки теж були вишиті узорами, замість спідниць на них були барвисті плахти. Освітлені рефлекторами хористи і хористки картинно займали всю глибоку сцену театру. Ми, фабзавучники, під час засідання сиділи на гальорці. Коли після перерви підняли завісу і ми побачили в настороженій тиші валу для глядачів гарно вбраних хористів, ніхто з нас не подумав би, що величезним цим хором зважиться диригувати Печериця. Якось не можна було пов’язати де з його замашками.

Але він, потримавши якусь хвилину застиглих на місці хористів перед публікою, упевненими, розмашистими кроками пройшов до рампи, різко тріпнув рудою чуприною і оголосив:

— «Вічний революціонер» — пісня Івана Франка!

Хтось із публіки кашлянув востаннє, щоб потім не заважати, і в залі стало зовсім тихо.

Печериця, обернувшися спиною до публіки, став навшпиньки і, висмикнувши з-за халяви хлистик, уривисто змахнув ним над головою. Тиша немов розірвалася: молоді, дужі, дзвінкі голоси почали пісню так упевнено, що ми відразу заслухалися. Хористи то затихали по знаку хлистика, і тоді тільки один заспівач продовжував пісню; то раптом вступали баси — один в один високі, рослі парубки, що стояли осторонь, і тоді глухий, але приємний рокіт прокочувався по залу; то раптом дзвінко вступали дисканти — сотні дівочих голосів підхоплювали мелодію пісні. В залі ставало наче світліше, хотілося схопитися і співати разом з хором.

А перед хористами, то спинаючись навшпиньки, то присідаючи, то розхитуючись у такт мелодії,