Читати книгу - "Фіаско"

на Землі не знайшлося для нього застосування. Ідею відродили під час освоєння Сонячної системи. З’явилися машини, пристосовані до умов планет, на яких вони мали працювати. Отож, хоча вагою ці машини різнилися, та інертна маса в них була скрізь однакова, і в цьому полягала друга найістотніша відмінність між ними та людьми.

Витривалість будівельного матеріалу, як і рушійна сила, мають свої межі. Існуюча інертність маси навіть відмежовує їх від усіх тіл, підвладних силі тяжіння. Велетохід не може робити швидких рухів, так, як не можна блискавично зупинити на морі крейсер, або крутити стрілою крана, мов пропелером. Якби хтось спробував проробити це з діглатором, то поламав би йому кінцівки. Тож, аби вберегтися від таких аварій, конструктори вмонтували в усі відгалуження приводів запобіжники, це блокувало будь-який маневр, що загрожував аварією. Однак водій міг відключити кожен з цих блокіраторів окремо або й усі разом, коли потрапляв у безвихідь. Жертвуючи машиною, він мав право вискочити з-під гірського обвалу чи з іншої халепи. А якби і це його не врятувало, мав останній шанс — ultium refugium — вітрифікатор.

Людину захищав зовнішній панцир велетохода, внутрішні щити кабіни, в ній же над пультом управління відкривався отвір вітрифікатора, подібний до дзвона. Цей прилад міг миттєво заморозити людину. Щоправда, медицина ще не вміла оживляти звітрифіковані людські тіла: жертви катастроф, які зберігались у ємкостях з рідким азотом, очікували у вічному спокої майбутнього воскресіння.

Це відкладання лікарської допомоги на невизначене майбутнє видавалося багатьом людям жахливим дезертирством, обіцянкою порятунку без будь-яких гарантій. Однак у медицині то був прецедент і унікальний, і поширений водночас. Адже перші трансплантації мавп’ячих сердець смертельно хворим людям теж викликали подібну реакцію обурення й жаху.

Зрештою аналіз думок водіїв відносно цього питання показав, яку малу надію покладають вони на вітрифікаційну апаратуру, їхня професія була новою, а смерть, що в ній причаїлася, старою, як усі людські починання. Отож і Ангус Парвіс, пересуваючись важкими кроками по поверхні Титана, зовсім не думав про чорну цямрину над головою, що світилася червоною кнопкою всередині прозорого ковпачка. З надмірною обережністю він вибрався на бетонні плити космодрома, щоб випробувати там діглатор. В ту ж мить до нього повернулося знане з давніх-давен відчуття, що він одночасно й неймовірно легкий і важкий, вільний і скутий, загайний і прудкий — єдине, з чим можна було порівняти такий стан, це відчуття водолаза, якого підйомна сила води позбавляє ваги тіла, але середовище складає йому опір то більший, що швидше він хоче рухатись. Прототипи планетарних машин ламалися після кількох годин роботи — вони ще не мали блокіраторів рухливості.

У новачка, котрий зробив кілька кроків велетоходом, складалося враження, ніби весь фокус дитинно простий, і тому, коли він хотів виконати просте завдання, наприклад, прокласти ряд траверсів на стінах будинку, що зводиться, то розвалював стіну і гнув залізну арматуру, перш ніж це доходило до його свідомості.

Але й машина із запобіжниками може підвести невправного водія. Прочитати цифри крайніх навантажень так само просто, як перегорнути підручник з лижного спорту, проте ніхто ще не став майстром слалому завдяки такому підручникові. Ангус, добре знаючи тисячники, відчув уже при незначному прискоренні, що підвладний йому велет має майже подвійну масу. Висячи у заскленій кабіні, немов павук у химерній павутині, він одразу ж погамував рухи ніг і навіть спинився, щоб в уповільненому темпі зайнятися гімнастикою на місці. Він переступав з ноги на ногу, згинав тулуб у боки і лише після цього кілька разів обійшов навколо своєї ракети.

Серце в нього билося прискорено, однак усе йшло без помилок. Перед ним простяглася безплідна бура долина у низьких хвилях туману, далекі промені прожекторів визначали кордони космодрому, а під контрольною вежею видніла маленька постать Госсе, здалеку схожа на мурашку. Довкола панував тихий, ненабридливий шум. Вуха з кожною хвилиною чіткіше розрізняли відголоси, розпізнавали басове тло основних двигунів, яке переходило у докірливе буркотіння — при різкому гальмуванні стотонних ніг, що він їх викидав уперед. Він уже вловлював хоральний поклик гідравліки, бо мастило бігло тисячами труб у циліндри, щоб поршні могли рівномірно піднімати, згинати й ставити кожну ногу, взуту в танк, на бетон. Ангус дослухався до делікатного приспіву гіроскопів, які допомагали йому утримувати рівновагу. Коли одного разу спробував виконати різкіший поворот, велет виявився недостатньо поворотким для можливостей моторів, і хоча мотори слухняно ревли на всю потужність, він загойдався, та не вийшов з-під контролю, бо Ангус умить пом’якшив поворот, збільшивши його радіус.

Потім він почав бавитися, піднімаючи багатотонні кам’яні брили за краєм бетонованого майданчика, й коли в них вгризалися чіпкі лещата, з брил викрешувалися іскри, чувся скрегіт і хрускіт. Нг минуло й години, а він уже: іовсім освоїв діглатор. До нього повернувся знайомий стан, який досвідчені оператори звуть «вростанням людини у велетохід». Бо кордони між ним і велетом стиралися, і рухи велета ставали вже його власними рухами. Щоб скінчити тренування, Ангус здерся досить високо на щебеневий осип. Досяг такої вправності, що по гуркоту брил, розчавлених його ногами, відчував, скільки можна вимагати від колоса, якого вже встиг полюбити. І лише тоді, як зійшов до тьмяно освітлених смуг космодрому, в переповнену самовдоволенням свідомість голкою вп’ялася думка про майбутню експедицію разом з думкою про те, що Піркс та ще двоє, ув’язнені в таких самих велетнях, не лише застряли, а й зникли у цьому неосяжному проваллі Титана. Сам не розуміючи наніщо, чи то для додаткового тренування, чи щоб попрощатись, обійшов корабель, яким прилетів сюди, і перемовився словом з Госсе. Керівник уже стояв біля Лондона — за скляними шибами вежі. Ангус їх добре бачив. Госсе сказав, що про долю зниклих досі нічого не відомо. Ангус на прощання високо підніс залізну правицю. Можливо, комусь би цей рух видався патетичним чи навіть блазенським, однак для Ангуса він замінив усі слова. Зробивши плавний поворот назад, Ангус заклав до єдиного монітора, розміщеного під стелею, голографічний знімок місцевості майбутнього маршруту, ввімкнув покажчик азимуту разом із проекцією шляху і дванадцятиметровими кроками рушив у дорогу.

Два види пейзажів характерні для найближчих планет Сонячної системи. Доцільно впорядкований кожен ландшафт Землі — планети, яка породила життя, бо в ньому все має своє призначення. Напевно, так було не завжди, однак мільярди літ органічного життя зробили свою справу: отож барви квітів існують саме для того, щоб приваблювати комах, а хмари потрібні, щоб зрошувати дощем ліси й пасовиська. Кожна форма й кожна річ мають приносити комусь користь. А такі