Читати книгу - "Строк минає на світанку"

— А в чому ж річ?

— Я не можу вам сказати. Ви будете з мене сміятися. Не зрозумієте.

— Чого б я сміявся? І чому не зрозумію? Адже я й сам звідти і теж чужий у цьому місті, як і ви.

— Ну гаразд, слухайте, — сказала вона. — Причина — саме це місто. Ви думаєте, це просто кружальце на карті? Еге? А я вважаю його за свого особистого ворога і певна, що маю рацію. Це місто — лиходій. Воно змагає людину. Воно схопило мене в свої міцні лабети й не відпускає. 1 я не можу виїхати.

— Але ж будинки — це тільки бетонні стіни, що не мають рук. Вони не зможуть затримати вас силоміць, якщо ви надумаєте поїхати!

— Я ж казала, що ви не зрозумієте. Будинкам не потрібні руки. Коли їх так багато, коли вони громадяться купою, вони отруюють повітря. Я не знаю складних і мудрих слів. Я знаю лиш одне: у цьому місті є якийсь особливий дух, що йде від усіх цих будинків. Поганий, лиховісний, мерзенний. І коли людина дихає ним надто довго, він потрапляє їй під шкіру, входить у кров — і та людина вже пропаща. Місто її здолало. А тоді лишається тільки сидіти й чекати. І через деякий час місто оберне її п те, чим вона ніколи не хотіла й не думала стати. Тоді вже пізно. Тоді вона може їхати куди завгодно, хоч би й додому, але все одно довіку залишиться тим, у що обернуло її місто…

Тепер він дивився на неї мовчки.

— Вам здається, що все це дурниці. Ви не вірите мені, але я певна, що це справді так. Місто — підле. Якщо людина трохи слабкіша від інших, трохи повільніша, якщо її треба злегенька підтримати, допомогти їй переступити через прірву — оцю людину воно й хапає. Отут воно й показує своє нице обличчя. Місто — підступне й боягузливе. Воно б'є тільки тих, що впали, тільки їх, тільки їх!.. Так, це мерзенне місто! Може, для когось воно й хороше, але той «хтось» — не я. А для мене воно мерзенне. Я ненавиджу його. Воно — мій ворог.

— Тоді чому ви не їдете? — знову спитав він. — Чому?

— Бо не маю сили розірвати пута, що їх наклало на мене це місто. Я переконалася в цьому того раннього ранку, коли сиділа на автобусній станції. Тоді я зрозуміла. Що дужче ти хочеш поїхати, то сильніше воно тебе тягне назад. Воно підкралося до мене нишком, нашіптувало мені: «Ти зможеш поїхати в першу-ліпшу мить. Чому б не спробувати ще раз, не почекати ще один день? Чому б не почекати ще хоч тиждень?» І коли кондуктор автобуса гукнув: «Рушай!» — я вже йшла назад, зі своєю валізою в руці. Йшла знесилена, переможена. Я не жартую, йшла, і мені вчувалося, як тромбони й саксофони насміхаються наді мною десь згори, з-під дахів будинків: «Ага, попалася! Ми знали, що тобі забракне сили! А-та-та! Попалася!»

Вона похилила голову на руки.

— Може, я не здолала розірвати ці пута тому, що була сама. Сама я надто слабка. Якби зі мною був хтось іще, хто міг би схопити мене за руку й не дати втекти… Тоді, може б… Тоді я не піддалась би.

Він увесь напружився. Вона це помітила.

— Шкода, що я не зустрів вас учора, — почула його голос. Він говорив скорше сам до себе, аніж до неї. — Який жаль, що ми познайомилися сьогодні, а не вчора!

Вона зрозуміла, що це означає. Вчора він зробив щось таке, чого не слід було робити. І тепер не може повернутися додому. Нічого нового вона не почула. Догадалась-бо одразу: щось його непокоїть.

— Ну, мені пора, — глухо мовив він. — Треба йти.

І підійшов до ліжка взяти свого капелюха. Вона помітила, як він одгорнув край подушки, а другою рукою шаснув до внутрішньої кишені.

— Заберіть! — мовила різко. — І не смійте… — Тоді трохи пом'якшила тон: — Я маю гроші на дорогу. Відклала ще вісім місяців тому. Навіть щоб купити бутерброд на зупинці.

Він надів капелюха і рушив до дверей. Ішов повільно, нерішуче. Минаючи її, злегка торкнувся рукою її плеча, ніби справляв обряд посвячення в лицарі. Спільне горе і взаємне співчуття єднали цих двох людей, нездольних допомогти одне одному, людей, що їх спіткала та сама біда.

Вона почекала, доки він дійде до дверей, а коли віл узявся за клямку, спитала:

— Вони шукають вас? Правда?

Він обернувся й поглянув на неї, анітрохи не здивувавшись. Навіть не спитав, як вона здогадалася.

— Ще ні. Почнуть шукати десь о восьмій ранку, найпізніше — о дев'ятій, — відказав просто.

За двадцять хвилин друга

Він мовчки повернувся до столу, розстебнув піджак, засунув пальці за підшивку і, наче показуючи фокус з картами, видобув звідти пачку грошей — п'ятдесятидоларові банкноти. З другої поли з'явилася на світ ще одна пачка — ця вже по сто доларів.

Так він чаклував кілька хвилин. Гроші були сховані за підшивкою піджака, з обох боків і позаду, — щоб не впадало у вічі. І в кишенях також були гроші. На стіл одна по одній лягли сім пачок банкнот: шість — дбайливо перетягнуті гумовими стьожечками й остання — розпочата.

Її обличчя було незворушне.

— Скільки тут? — спитала вона рівним голосом.

— Тепер — не знаю. У всякому разі, більше як дві чотириста. Було рівно дві з половиною.

Обличчя її лишилося незворушне.

— Де ви їх узяли?

— Там, де не мав права брати.

Хвилину обоє мовчали, наче на столі між ними й не було ніяких грошей.

Нарешті він почав розповідати, хоч ніхто цього від нього не вимагав. Та він не міг далі мовчати. Адже вона — його землячка, дівчина з сусіднього будинку, і, якби вони були там, у рідному місті, він неодмінно звірився б їй зі своїм лихом. Звісно, там йому просто не довелося б говорити про такі речі. Але тут з ним це скоїлось, і він повинен їй тут-таки про все розказати.

— Донедавна я був помічником електромонтера — це щось ніби підмайстер. Ми робили всяку роботу: лагодили радіо, електричні праски, пилососи, ставили штепсельні розетки, справляли замки у дверях, — одне слово, різні дрібниці…

Звісно, я приїхав у Нью-Йорк не для того.