Читати книгу - "Крила кольору хмар"

***

Хто така Інна? Ви справді хочете знати? Що ж…

От скажіть, як ви уявляєте собі упирів, тобто вампірів?

Голлівудські жахастики переконали майже всіх, що упирі — це такі собі звабливі темноволосі красуні чи красені, котрі несподівано відрощують велетенські зуби і ладні випити усю до краплі кров якогось необережного горопахи. А якщо я вам скажу, що насправді вампіри можуть мати й інший вигляд? Такі собі худорляві білявки, тендітні та безпечні на вигляд. І довгі зуби їм зовсім не потрібні. І кров вони навряд чи п’ють. Зрештою, правильно роблять, що не п’ють. Ви хоч уявляєте, що можна відшукати у крові мешканця сучасного мегаполіса? Готова отрута для будь-якого вампіра, чесне слово!

Енергетичні вампіри? Це вже ближче до істини. До зустрічі з Інною якось не вельми цим цікавилася. Та, дослідивши її зблизька, багато що зрозуміла. Душу енергетичні вампіри не випивають. А от емоції, і що більше, то краще, — саме те, що їм треба. І якщо пощастить вампіру віднайти місце, де він має необмежений доступ до безлічі емоцій і почуттів, далеко не завжди вишуканих, але справжніх, — то це просто вампірячий рай. Ні, таке місце роботи не кинеш. І тому ти досі тут, Інно.

Вважаєте, що у мене остаточно дах поїхав і я звинувачую бідну дівчину в бозна-чому? Це не зовсім так. Бо насправді Інна мені по-своєму імпонує. Хоч здебільшого дратує. Вона найчесніша серед усіх моїх знайомих, а це не так уже й мало. До того ж дізнаватися вчасно свіжі клубні плітки інколи буває корисно.

А ще Інна має хватку, якій може позаздрити найуспішніший журналіст столичного скандального видання. Моя спроба відкараскатися від її запитань, натякнувши, що нам уже час братися до роботи, якщо не хочемо нарватися на справжні неприємності, виявилася марною. От і зараз не заспокоїться.

— Адко, шет ап! Я ж конкретно запитала: за які такі заслуги тебе приставили обслугою до самого Господаря «Дак енджеал»? Тільки не виляй.

— Я й не виляю. Інно! Чого ти? До чого тут Вікторович, тобто Господар, по-твоєму? Що ти собі навигадувала? — вимовляю звичну для таких випадків фразу.

— Ти справді така наївна чи прикидаєшся? — Інна глибоко затягується цигаркою і на видиху, випускаючи хмару ментолового диму, промовляє: — Не грай вар’ята, Адко! Який, у сраку, Вікторович? Господар — то чоловік, який є власником закладу, а наш Вікторович лишень топ-менеджер. Із правом підпису, щоправда.

Торопію. Так і не затягнувшись по-доброму жодного разу. Цигарка в моїх руках самостійно догоряє до фільтра, попіл зависає ненадовго, а тоді не втримується купи і падає вниз. Я за цим спостерігаю, як за кадрами сповільненого кіно. Боже, я таки дуринда! Скільки тут працюю і досі не второпала головного. Вікторович — це просто Вікторович, а не солідний власник «Темного янгола».

Поважний представник місцевого бомонду чи випадково, чи спеціально стає власником нічного клубу. Бо йому таке життя подобається. Однак він трохи соромиться подібного заробітку, може, перед «родиною» соромно, може, у нього брат чи дідо ксьондзом були… Однак він не хоче залишати своє дітище зовсім без нагляду. І керує, так би мовити, віртуально.

А що, цілком можливий сценарій. Якби побачила десь у фільмі схожий сюжетик, повірила б без особливих нарікань. А хто сказав, що моє життя логічніше, ніж кіно? Ох, якщо все так насправді, як каже Інка, то мені час бігти.

— Інно, я не знаю, чому Вікторович приставив мене до того, кого ти називаєш Господарем. Бо якщо твоя правда, то мені пора повертатися до своїх обов’язків. Мо’, пану Господарю сьогодні закортить не кави, а віскі з льодом?

Заперечити на це нема чого. Інна стенає плечима, вагається, але так і не наважується дати мені пораду, яка аж рветься з її уст. Та сьогоднішні несподіванки ще не закінчилися. У спину мені лунає:

— Слухай, Адо, а про що він тебе запитував? Ви ж раніше з ним майже не спілкувалися? Ше-е-ет! Це справді важливо. Скажи!

Не можу втриматися від маленької помсти:

— Запитав, чи подобається мені працювати в «Янголі». Я відповіла правду. — Часу на театральні ефекти немає, та таки роблю крихітну паузу і додаю: — Сказала, що тут незле.

***

— Дівчино, скажіть, а скільки коштує у вас склянка?

— Перепрошую, пане, склянка чого? — ввічливо перепитую, вслухаючись у нерозбірливу п’яну скоромовку.

Клієнт тим часом намагається власноруч змішати «викрутку». Він нервово трясе порожнім паком з-під соку над напівпорожньою склянкою.

— Ну от, і сік у вас бракований, — промовляє щиро і з образою. — Текти не хоче…

Зберігаю незворушність і пропоную клієнту замінити порожній пакет на повний. Той погоджується. Отримавши новий пак помаранчевого нектару, він таки доводить справу із саморобним коктейлем до кінця, однак усе не вгамується.

— Ну, дівчино, ви мені скажете нарешті: скільки коштує склянка? Звичайна склянка. — Певно, я видаюся йому не надто меткою, тож мені пояснюють спрощено, на прикладі: — От якщо офіціант розгепає склянку, скільки йому доведеться за неї заплатити?

Не роздумуючи, завищую ціну недбалості в півтора рази. Залишається сподіватися, що моєму співбесіднику просто нема до чого вчепитися, от і пристає з дурнуватими запитаннячками.

— У вас що, посуд порцов… процов….

Поки він намагається впоратися зі словом «порцеляновий», я ловлю його погляд. І враз чітко розумію: переді мною актор. Хай і не геніальний, але цілком пристойний. Але для чого він так старанно вдає з себе п’яного? Підкреслено ввічливо пояснюю, що посуд — не порцеляновий, але в ціну розбитої склянки входить і штраф за недбалість. Здається, це виглядає досить серйозним аргументом. Чоловік на мить замислюється і відразу замовляє пляшку горілки та десять склянок.

У пристойному закладі, як любить говорити Вікторович, клієнт має отримати все на перше прохання, звісно, якщо здатен за це розплатитися. А судячи з дорогого годинника на зап’ястку (здається, це Bovet Fleurier Classical ціною десь у $20000) та краватки на шиї клієнта (ще один любитель виряджатися до нічного клубу, як до Букінгемського палацу), десять склянок розгатити він собі легко може дозволити.

Здається, ситуація зацікавила всіх. Софія стовбичить неподалік, нервово покусує нижню губу. І, що найгірше, раптом перехоплюю погляд Інни, який аж кричить: «Адко, тільки попроси!» Ой, недооцінила я цю милу упирку. Хто із захмелілих відвідувачів зауважить, що до столика підійшла не та офіціантка? І, коли раптом п’яний клієнт ткнеться носом у скатертину, це теж нікого не здивує. Помічати таке — моветон. Охоронці швиденько викличуть таксі. Якщо кілька купюр із гаманця