Читати книгу - "Гра у три руки"

такого режиму роботи це забирало всі сили. Усі без залишку. Сили і час. На себе не залишалося практично нічого. Пізно увечері очі заплющувалися самі. Думки про власні прибутки, а також мрії, в які блага вони колись виллються, пробігали миттєво. Наставав сон, який далеко не завжди робив голову свіжою. І оте «колись» ввижалося щоразу далі й далі. Нічого, — заспокоювала вона себе. Ще буде час. А зараз — ловити момент. Хто ж добровільно йтиме з Ельдорадо, де ростуть золоті квіти, між якими можна вільно політати!

Змінивсь і генеральний, точніше кажучи, його ставлення. Вона давно вже не була Іриною Ігорівною — тепер стала же просто Іриною, іноді навіть Ірою. Випадки, коли їй наглядно демонстрували, хто є хто, дедалі частішали. Аби не забувала. Вільного польоту поменшало. Дробот, не спроможний через низьку професійну компетентність вдиратись у вузькі фахові питання, поза ними керував «на повну». На корпоративах Ірина ставала не інакше як Ірочкою, а після таких заходів відчувала, що її поступово підводять до наступного етапу. Пора готуватися до ліжка.

Ситуація в міру її усвідомлення заводила в розпач. Починати війну — означало втратити багато що. Підкоритися було не те що не в її правилах — не в її натурі. Обрала середину. Поводилася бездоганно, намагаючись обходити гострі кути і «спускати на гальмах» усі нестикування. Це загрожувало затягнутися надовго.

Та настав момент, коли «на гальмах» не вийшло. Після чергового корпоративу, коли випили чимало. Розпустити руки директора підштовхнув алкоголь. Також він змусив Ірину дати занадто різку відсіч. Це побачили всі. Зранку Дробот попросив вибачення — привселюдно. Вона також. Але в їхніх стосунках почалася нова ера. Будучи пихатою і злопам'ятною, але водночас прагматичною людиною, він не виживав її і навіть не цькував відкрито. Хіба ж рубають гілку, на якій самі сидять? Але тепер директор використовував кожну, навіть найменшу, можливість зробити життя Ірини нестерпним. Не відкрито, звичайно. Проте вона чітко розуміла, звідки віє вітер.

Ірина приходила додому вщент вимученою й відкривала ноут. Зазвичай там уже щось чекало. Читаючи прості та зрозумілі слова, від яких віяло теплом і турботою, заспокоювалася. Здавалось, усередині щось відпускало. Зникало оте жахливе відчуття «не хочу нічого», котре починало переслідувати від моменту переступання власного порога, і виникли якісь бажання. Вона пила йогурт, вмикала телевізор, читала ще раз і спромогалася на кілька рядків відповіді.

Пробач, зовсім ніяка. Мертва. Детальніше відпишу на вихідних. Не ображайся. Думаю про тебе. Дякую, що ти є.

А відсилаючи пошту, вже зі заплющеними очима, знала: зранку питиме каву під його повчання, зміст яких зводитиметься до того, що себе потрібно берегти і шанувати. Вони, ці настанови, ніколи не повторювались і не були нав'язливими, а щоразу її віртуальний коханий умів знайти для цього нові слова й аргументи.

Коли ж наставали вихідні, «наговоритися» було важко. Ірина відсипалась, і її проривало. Про події тижня розповідалося два дні поспіль. Ноутбук, наче віддане песя, тягнувся по квартирі за господинею, не полишаючи її ніде. З ним обідалось і вечерялось. Удвох із ним дивилися телепередачі. Здавалося, що за все життя її вперше огорнуло відчуття «не сама».

Того вечора Ірина повернулася роздратованою і без настрою. Зовсім. Не було тієї всепоглинаючої втоми, що відразу тягла до ліжка, проте з рук вилітало геть усе. Швидше лягати. Швидше б завтра. Ноут увімкнула останнього перед сном моменту, коли вже побувала в душі, який також не подарував полегшення. Зараз. Убивчість власного настрою лякала. Не було навіть сподівань на те, що його поліпшить лист від Нього.

Сторінка завантажилась, а Ірина продовжувала тупо вдивлятись у монітор. Там не було нічого. Ото вже справді невдалий день! Швидше б він закінчився... Та, видно, не судилося. Чому? Куди пропав Він?

Довелося так і написати.

Куди ти пропав? Від тебе нема листа. Щось сталося? Відпиши мені.

Відповіді чекала десять хвилин.

Я тут. Пробач. Сьогодні не пишеться. Лягай спати. Сподіваюсь, у тебе все гаразд.

Вона зітхнула й відвернулася до стіни. Ну чого? Хіба десь написано, що він повинен з'являтися щодня? А можливо, йому зараз просто не до неї. Самотній чоловік може бути не сам. На один вечір або ніч. Захопився, готувавсь і... не знайшов часу на неї. Той, хто ревнивий і не хоче знати про чужі амурні пригоди, не афішуватиме й власних.

Злість на себе відігнала залишки сну. Сьогодні зовсім психопатка. Сором та й годі. «Цікаво, на скільки ще мене вистачить за такого щільного графіка?» У голові оберталося. Робота. «Корки». Шеф. Чвари. Знову «корки». Він. Ноутбук. І знову робота...

Ну, все. Тепер уже точно до ранку. Скільки вже? Пів на дванадцяту. Снодійне пити пізно. Завтра не встанеш. О Боже... Якби на моніторі вчасно знайшовся його лист, вона б уже спала. Шкода тобі було...

Ні. Пити снодійне, просто зараз. Краще зранку їхати сонною, ніж хворою. О третій ночі снодійного вже справді не зробиш. Телефон, закинутий десь поруч із ліжком, вібрував тихо і наполегливо. Дідько б його забрав... Кому ще о такій годині?!

Номер на табло викликав правець. Щелепа відпустилась, а руки несподівано затерпли. Очі не наважувалися повірити. Телефонував Він. Довго і наполегливо. Чомусь похололо всередині, а палець ніяк не наважувався натиснути кнопку відповіді. Ну...

— Алло?

Власний голос здивував ще більше. Це були вже не інтонації роздратованої і невиспаної жінки, і прозвучало коротке слово, з якого вона ніколи не починала телефонних розмов.

— Привіт...

Його ж голос виявився тихим, густим, надзвичайно приємним і, як здалось їй, дуже сумним.

— Куди ж ти пропав? — запитала Ірина. — Зовсім забув про мене. Гадала, до ранку не спатиму...

— Пробач, — він зітхнув глибоко і невтішно. — Мені погано. Я знаю, не личить плакатися жінці, але... Я цього ніколи не робив, просто дуже важко зараз...

— Що сталося? — видихнула у мобілку. — Розповідай уже. У чому справа?!

— Нічого не сталося. Точніше, нічого конкретного. Просто... знаєш, як ото буває — день за днем накопичується негатив. Щось погане, невдале стається кожного дня. Людина терпить, намагається не зважати. Нехай усе це поодинці —