Читати книгу - "Війна у натовпі"

Холоднокровна жорстокість азіатів є наслідком їхньої традиційної культури, що дивним чином проявилося навіть у "ненасильстві" Ганді. Його пресловуті голодування на захист недоторканних або супроти мусульманських погромів — є не що інше як обряд спокути. Диктатура династії Ганді довгий час залишалася непоміченою світовою громадською думкою саме завдячуючи завісі з рожевих пелюсток. "Чому есесівці носили на кашкетах черепи, а не фіалки?" Адже кому поясниш, що традиція Totenkopf сходить до тюрбанних хусток угорських гусарів, які носили на внутрішній стороні головного вбрання цей символ християнського мученичества...

У вересні 1969 року помер Хо Ши Мін. У ході свого візиту до В'єтнаму Косигін застерігав нове керівництво країни проти будь-яких воєнних авантюр на Півдні. Отакий вигляд мала диспозиція сторін напередодні нашої появи в країні. Північний В'єтнам явно готувався до великомасштабних бойових дій.

Мета нашої місії у В'єтнамі полягала в деблокаді гавані Хайфон — річкового порту, розташованого милях у п'ятдесяти від моря в одному з рукавів Червоної ріки. Річковий фарватер був нашпигований американськими мінами, що скидалися з літаків. Діяти інакше американці не наважувались через міжнародно-правові зобов'язання. Наші змінні екіпажі повинні були виводити з мінного полону судна з гавані. В ході бойових дій до порту прибували стратегічні вантажі: зброя, боєприпаси, техніка "подвійного застосування", продовольство.

Як відомо, всерадянський рух за надання допомоги братньому в'єтнамському народу набув такого розмаху, що на Кубані почали вирощувати рис. Щоправда, самі в'єтнамці його не споживали — для них закуповували кращі сорти. Згодом СРВ чесно розрахувалася за всі воєнні борги віниками.

Прагнучи дотримуватись законів ведення війни, американці обмежували цілі своїх бомбардувань в'єтнамськими воєнними об'єктами. На час нашого прибуття у Хайфоні вже було зруйновано залізничний вокзал, нафтову гавань, склади. При цьому наслідки бомбардувань зовсім не нагадували відомі всім з кінохроніки руїни Берліна. Ніяких руїн, позаяк буквально кожну цеглину роздроблено на кілька уламків. На місці, де колись височів вокзал, нині проглядалася лише невелика купа сміття. Однак житлові райони залишалися практично неушкодженими. Килимових бомбардувань, про які так багато писала радянська преса, не проводилось. Взагалі, подальші події породили у мене сумнів щодо "агресивності" американської політики у В'єтнамі.

Якщо судити навіть по тих авіанападах, свідком яких мені привелося бути, американці воювали якимись "припадками", виходячи з малозрозумілих для нас воєнних розрахунків. Бомбардування на початку червня 1970 року поновилися після перерви, що тривала з листопада 1968 року. Наступного разу ешелони літаків з'явилися в небі В'єтнаму тільки напередодні новорічного свята у 1972 році. Весь цей час ми водили судна фарватером, який регулярно заміновувався. У квітні 1972 року американці понизили в посаді колишнього командувача ВПС у В'єтнамі генерала Джона Лавелла за те, що віддав наказ здійснити двадцять несанкціонованих нальотів на Північний В'єтнам під час найбільшого комуністичного наступу! В листопаді нальоти знову припинилися, але в грудні Ханой і Хайфон наражаються на останні в цій війні бомбардування.

В гавані Хайфона за весь цей час накопичилась чимала кількість суден під іноземними прапорами. Одне — якесь "незрозуміле", здається, сомалійське — під панамським прапором, два — "англійці", п'ять — "поляків", три — "німці" з НДР, два — "кубинці", маса — "китайців", одинадцять — наших, з них тільки два "москалі" (з Ленінграда), інші — "рідні", з Чорноморського морського пароплавства (ЧМП). З повітря іноземні судна розрізнялися легко, позаяк кришки люків кожного з них фарбувалися в кольори національних прапорів.

Після поновлення бойових дій цією обставиною під час бомбардувань користувалися китайці — відомі провокатори. На своєму буксирі вони підходили під чийсь борт і відкривали лютий вогонь зі зчетверених "максимів" по бомбардувальниках Б-52. Вогонь знизу неминуче викликав відповідний вогонь згори. Залишався єдиний засіб, якому нас навчили поляки. Билася "пожежна тривога", й зі стволів водомету баркас починали обдавати водою під тиском восьми атмосфер. У нас на баку була встановлена стаціонарна установка, що видавала тиск у дванадцять атмосфер. Такий струм води не лише розтрощував скло в рубці, але й виламував двері, змивав людей просто за борт. Причиною загальної ненависті моряків до китайців, окрім тодішніх політичних ускладнень, була і доля екіпажу польського "Конрада". Якось китайці провели в порт вантажену снарядами барку. Нам говорили, що детонатори американських неконтактних морських мін реагували на 17 джерел інформації про рух судна, основними с яких традиційно залишалися дані про зміни магнітного поля та шум двигунів. Проте китайська барка була дерев'яною і приводилася до руху за допомогою тестів. Вночі барку підігнали до причалу на місце "Конрада", а польське судно вивели на рейд. До ранку розвантажену барку сховали в комишах, а "поляк" знову зайняв своє місце. Польське судно було чималої водотоннажності і стояло в баласті, так що висота борту досягала метрів чотирнадцяти. Американці, які володіли найсвіжішою розвідувальною інформацією, наступного ранку атакували "Конрад". П'ятірка "Фантомів" обстріляла судно ракетами настільки влучно, що всі вони розірвалися всередині корпуса.

Під час нальотів ми у касках і рятувальних нагрудниках займали місця на палубі за пожежним розкладом. Слід відзначити, що хоча поляки й навчили нас прийомам боротьби з китайцями, самі поводились вкрай необачно. Ніксон заявляв, що жодна бомба не впаде на польське судно, і вони цьому вірили. Коли з палуби нашого "Дивногорська" я почув глухі розриви ракет — "бух-бу-бух", команда "Конрада" спала в каютах. Пожежа швидко охопила внутрішні приміщення. Вогонь зірвав кришки люків, корабель палав. Якби поляків не застали знічев'я або вони були бодай тверезі, то, просуваючись коридорами на вихід, вони хоча б накрилися ковдрами і в такий спосіб зменшили дію вогню, адже це знає кожний моряк. А вони вискочили у чому мати народила і сильно обгоріли. Загинуло сім чоловік. Поруч з "Конрадом" стояло китайське судно водотоннажністю п'ятнадцять тисяч тонн і також знаходилося в баласті. Висота борту — метрів сімнадцять. Опалені поляки з руками, як на розп'ятті, ледве караскались майже прямовисним трапом у надії отримати допомогу, згідно усіх морських законів. Однак китайські вахтові не пустили нещасних на борт, і їм довелося сповзати вниз тим же порядком. Поляків підібрали "швидкі", але в лікарні померло ще сім чоловік, у тому числі і мій знайомий веселун-боцман. "Конрад" згорів вщент: прогоріли навіть листи обшивки, поскручувало балки.

Минув деякий час, історія, здавалося, підзабулася. Екіпажі суден замінювали раз на рік. Прийшов момент нагородження "моряків-інтернаціоналістів" в'єтнамськими медалями "За дружбу народів". На той час інтерклуб розбомбили, і в'єтнамці звели тимчасову споруду з бамбукових шестів, криту пальмовим листям. Зібралось нас досить багато: наших чоловік триста, двісті китайців, чоловік по шістдесят-вісімдесят — кубинців і німців і десь сорок