Читати книгу - "Демони Ленінграда"

Я автоматично кивнув головою, все сходилося.

-- Чому саме вона? Я б скоріше подумав, що ти…

Цим разом вона підвела очі, зміряла мене глузливим поглядом.

-- Її коханець Бєляєв завідує постачанням, сам розумієш, інколи щось загубиться по дорозі… Тому люди намагаються жити з ним добре, якщо щось, він може дістати що треба.

-- Але не стільки, як ти, -- зауважив я кмітливо.

Вона скромно посміхнулася, проте не відповіла. Не було потреби, я сам інколи користувався зі “зекономлених” Надею додаткових продуктів. Не скажу, що багато, щоправда, я подобався завідуючій кухнею, але стати коханням її життя, в мене шансів не було.

-- Чому Ваня не звернувся до тебе?

-- Це твій друзяка, -- знизала вона плечима. – Для мене він тільки один з багатьох майорів.

Ну так… Тобто, зависокі пороги на Ваньчині ноги. І хто тут тільки що говорив про зарозумілість? Ех, баби…

-- Чому вас цікавить Бахалова, товаришу майоре? Хочете поміняти мене на новішу модель?

-- Чув, що НКВД хоче поставити їй кілька запитань, -- збрехав я не зніяковівши. – Я не дуже в курсі, в чому там справа, однак думаю, вона вже тобі не конкурент.

-- Йдеться про постачання? – запитала швидко. – Якась перевірка?

Вперше я побачив перелякану Надю. Так – вона була на ти з більшістю генералів, але якби привернула увагу наших чуйних чекістів, жоден зі штабістів не взяв би її під захист. Не посмів би. А в тому, що вона воліла би уникнути надто детальних запитань щодо розподілу ввірених їй товарів, сумнівів у мене не було. Мабуть, вона не крала більше за інших, але за відповідних обставин, цього аж занадто. Зараз найпопулярнішою причиною вироків смерті в Ленінграді був бандитизм. Під цю статтю підганяли все: від канібалізму чи грабіжницьких нападів по крадіжки й розтрату. Звичайно, для Наді теж знайшлася би стаття. А може навіть кілька?

Побачивши занепокоєне обличчя завідуючої кухнею, я невимушено розсміявся.

-- Хочеш про це поговорити? – прошепотів я, копняком прикриваючи двері.

З невідомих причин я відчув збудження, вперше за доволі довгий час. Може причиною стала зміна ситуації? Цим разом то Надя потребувала щось від мене. Рюмін любить повторювати, що почуття влади – найкращий афродизіак.

Я стягнув з Наді шубу, штовхнув у бік брудного, недбало обструганого стола. Вона зойкнула, спершись о поверхню, проте не протестувала. Вона не носила багато вбрань – більшість часу перебувала в добре огрітих приміщеннях, тому вже за якусь мить я підняв спідницю і відчув під пальцями повні сідниці. Я увійшов у неї після недовгих ласк, без зайвих церегелів – здавалося, Надю ця ситуація теж розпалила. Наступної миті в неї вже був оргазм, вона видавала уривчасті, пронизливі окрики. Що ж, ймовірно, кілька солдатів в коридорі дійде до висновку, що товариш лейтенант часу не втрачає…

Я застібнув ширінку, допоміг жінці привести себе до ладу. Вона сикнула, піднявши закривавлену руку. Скалка. Одним рухом я висмикнув дерев’яну тріску, поцілував долоню, відчуваючи солоний смак крові.

-- Вже не болить? – запитав я з усмішкою.

-- Ні, -- буркнула вона. – Наступного разу, товаришу…

-- Постараюся поводитися делікатніше, -- перебив я її.

-- Може завтра я привезу тобі пайок? – запропонувала вона несподівано. – Однаково їду вантажівкою в порт, моряки святкують, якийсь контр-адмірал отримав нове звання, тож можу взяти зайвий ящик-другий.

-- Звичайно. Я живу на Марата, шостий будинок, третій поверх, квартира номер двадцять сім.

-- Це та вуличка недалеко від вокзалу?

Я кивнув. Перш ніж я вийшов, Надя засунула мені до кишені шкірянки пляшку коньяку і плескату, загорнену у вощений папір пачку – сушені овочі, справжній делікатес в блокадному Ленінграді. Ну, ну… Вона більше не запитала про Бахалову, я оцінив її стриманість.

-- Справа не в крадіжці продуктів, -- запевнив я, щипаючи Надю на прощання в щічку. – Можеш спати спокійно.

Вона знов нахмурилася, хоча їй явно полегшало. Що ж, мало того, що вона в безпеці, то ще й позбудеться конкуренції. Я сумнівався, що Бєляєв продовжить свій гендель, навіть якщо його не зачепить слідство, а це було малоймовірним. Під час вміло проведеного допиту, підозрювані пригадували собі неправдоподібні кількості своїх і чужих гріхів. А що б там не казали про НКВД, слідчі в них були компетентні, дуже компетентні…

*****

Я сподівався, що в машині – я скористався виділеним мені наказом Мануїльського транспортом – нарешті зможу відірватися від щоденних болячок обложеного міста. Наївний бовдур… Тільки тепер, сидячи в зручній автівці, може не зігрітий, але безумовно захищений від укусів крижаного вітру, я зауважив замерзлі трупи, що лежали на вулицях. Подорожуючи вулицями пішки, я бачив тільки те, що під ногами. Інколи десь збоку ледь виднілися невиразні, присипані снігом обриси, але мороз, від якого на очах виступали сльози, не викликав бажання розглядатися, тілесні муки вбивали будь-яку цікавість. Зараз, рухаючись не надто швидко, хоча й не надто повільно в гарнізонну в’язницю, в мене складалося враження, що я їду вуличками якогось жахливого, розтягнутого в безкінечність морга. Ми минали трупи, сотні трупів. Водій щось розповідав – це ж треба було натрапити на компанійського водія – проте його голос гудів в мене у вухах, як різкі постріли, звуки доходили з запізненням, немов їм доводилося продиратися крізь густу, напівзастиглу масу. Я мовчав. Коли ми минали Смоленський бульвар, я почув якийсь рик, машину закинуло, коли водій виконав мій наказ – тільки тоді до мене дійшло, що я наказав йому зупинитися. На тротуарі лежала жінка, в обіймах вона тримала кількамісячне, на око, закутане в старий