Читати книгу - "Демони Ленінграда"

Спочатку я зайнявся рапортом і відзвітував про залучення до слідчої групи полковника Кутєпова, краще не спокушати долю, адже всяке може трапитися: смерть від переохолодження, напад канібалів чи випадковий постріл – це реалії скутого кригою Ленінграда. Нікого б не здивувало, якби щось схоже трапилося зі мною. Я волів, як говорили до революції, не вводити у спокусу свого нового співпрацівника… Тепер, коли я формально включив його у групу, він зробить все, що в його силах, щоб зі мною нічого не трапилося, інакше йому, як найстаршому за званням доведеться повідомити Головнокомандувача про хід слідства. І взяти на себе відповідальність. А в мене склалося стійке враження, що він волів би цього уникнути… Що й не дивно – татко Сталін не любив жартів, а завдання було дуже важливим, важливішим, ніж скидалося на перший погляд. Всупереч німецькій пропаганді, їм не вдавалося зламати оборону Ленінграда. Ну бо як? На заході Фінська затока з мінними полями, через які не прослизнув би навіть човен, яку додатково захищали гармати морської фортеці Кронштадт і потужний Балтійський флот: два крейсери, тринадцять есмінців, кільканадцять сторожових кораблів, понад сорок підводних човнів, десятки торпедних катерів… На сході озеро Ладога, яке захищала Ладозька флотилія. І все це в ситуації, коли німці могли тільки мріяти про кораблі подібного класу, їхній військово-морський флот виконував інші завдання. На півночі – Карельський укріпрайон, укомплектований 23 армією генерала Пшеннікова, який будували двадцять років і який небезпідставно називали “Щитом Ленінграда”. На південному напрямку – порівняно під найбільшою загрозою атаки – розмістили Невську оперативну групу, а також 8, 42 і 55 армії, повітряний захист забезпечували сотні літаків 7 корпусу винищувачів, льотних полків 23 армії й Балтійського флоту… Ні, у відкритому бою німці не мали шансів. Однак залишалася інша можливість – масовий голод. Щоправда, не могло бути і мови, щоб ворог захопив контроль над озером Ладога, але це не виключало обстрілів артилерії чи бомбардувань “Дороги життя”, що вела по ньому. Німці вже двічі переривали транспорт харчів, бо канібали, яких я розшукував, перебили патрулі морської піхоти, які прикривали постачання продовольства в Ленінград, що дозволило розвідці ворога успішно керувати вогнем власної артилерії. Було достатньо кількох тижнів, аби серед непохитних, загартованих солдатів Балтійського флоту почали ширитися панікерські настрої та жахливі чутки про секту людоїдів. Бойовий дух впав і не дивлячись на драконівські кари, які загрожували за непокору перед лицем ворога, було зафіксовано перші випадки відмови виконання наказу. Всі мали відношення до патрульної служби в околицях “Дороги життя”, на які нападали канібали. Тому Главком втрачав терпіння, ще трохи й полетять голови…

Закінчивши справи у відділенні зв’язку, я відпустив Рюміна і зійшов у склади, царство Надії Єлізарівни. Ще на сходах я почув її голос. Закутана в єнотову шубу, вона диригувала групкою рядових, які тягали мішки з мукою. Ті звивалися, мов муха в окропі – Надя не давала наплювати собі в кашу, а служба при штабній кухні була мрією майже кожного солдата. Тут нікому не загрожував голод, навіть рядовий склад харчувався краще, ніж фронтові полковники.

-- Вітай, кохана, -- прошептав я, обіймаючи Надю за талію.

-- Сашко, негіднику! – вона ляснула мене по плечу з вдаваним гнівом. – Де ти пропадав?

-- Марнував час, намагаючись здогадатися, що в тебе під шубою, -- збрехав я галантно, гладячи її по дупі.

Вона не була бридкою, може трохи пухленькою – ризик пов'язаний з професією, однак мені дошкуляв голод і хотілося тільки додатково поїсти. Зрештою, що там казати, не тільки я так реагував – статистики прогнозували радикальне падіння народжуваності, а кількість зґвалтувань у, хай там як, місті, що налічувало, не дивлячись на евакуацію, понад мільйон мешканців, впала майже до нуля. Можна створити новий лозунг: “ Голод гарантує моральність”. Ну, принаймні в цій сфері, бо в інших не дуже…

Вона захіхікала, проте відіпхнула мене легенько.

-- Приходь після обіду, -- шепнула. – Зараз я зайнята.

-- На жаль, служба не дружба, -- сказав я. – Не зможу. Я власне в службовій справі, голубко.

Схопивши Надю за руку, я затягнув її до одного з відкритих складських приміщень. На її обличчі з’явилася поблажлива посмішка, властива жінкам, яких безперестанно оточує чоловіча увага, однак очі зраджували роздратування.

-- Я ж сказала, в мене немає часу, -- фиркнула вона різко.

Я мовчки підсунув підписаний Мануїльським документ, який надавав мені право отримувати продуктовий пайок майора. Вона швидко прочитала написане, зиркнула на мене з-під опущених повік.

-- Чим можу допомогти… майоре? – запитала.

Вона трохи схилила голову, грайливо відкинула з чола пасмо волосся, виставила наперед пишний бюст. Ну так – для майора варто й постаратися, це не якийсь жалюгідний лейтенантик… Я не боявся викриття, в документі не уточнювалася моя посада, мабуть, вона взяла мене зо одного з всюдисущих штабних паразитів, майже кожен з них готував більше чи менше таємний звіт. Як говорив Дзержинський:”Довіряй, та перевіряй”. Нічого особливого, люди пристосувалися.

-- Я хотів би отримати пайок на тиждень наперед.

-- Це серйозна вага…

-- Я на машині, -- обірвав я. – Зможеш приготувати все на завтра?

-- Звичайно, -- запевнила вона. – Це все, товаришу майоре?

На якусь мить я завагався – питаючи про коханку Бєляєва, я міг викликати в Наді підозри, з іншого боку, якщо вона щось знає… Слідство рухалося повільно, наразі я не міг похвалитися особливими успіхами, а час підганяв.

-- Що ти знаєш про Вєру Бахалову? – зважився я нарешті.

Я сумнівався, що вона почне розпускати чутки про мене, навіть якщо здогадається, що я питаю не просто так. Ми, радянські люди, вже давно навчилися, що в справи влади краще не лізти.

Вона задумливо надула губи, далі не дивлячись мені в очі, так немов воліла споглядати брудну, бетонну підлогу.

-- Про неї я мало що можу сказати, -- відповіла