Читати книгу - "Антон та інші зі зграї"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Та ніколи в світі, думаю я. Я ж прагну бути абияким. Майже невидимим. З підібганим хвостом.
Коли тато й Анна приходять додому, картопля уже готова. Вони приносять запіканку, куплену в супермаркеті. Ще теплу.
Тато радий, що день минув гарно. Навіть купив собі нові штани. Запіканка йому надзвичайно смакує.
— Знайти гарні штани дуже легко, коли маєш свого стиліста, — усміхається він до Анни.
Я мимоволі теж усміхаюся кутиком губ. Бо хоч мені й подобається Анна, мушу таки сказати: вона зовсім НЕ схожа на стиліста. Анна носить футболку й джинси, трохи вугласта. Ще й з натяком на вусики.
Але татові потрібне щось освіжаюче. Час від часу…
Сидячи зі шматочком м’яса, наштрикнутим на виделку, я несподівано згадую маму Кароліни. Оту з вадою мови, над якою незугарно підсмішкувалися хлопці-крутелики. І вмить засмучуюся. Бо раптом уявляю тата. Тата на шкільному подвір’ї. Неприємна думка.
Хай він і вимовляє «р», але, з іншого боку, є його кінський хвостик.
— Що поробляєш?
Увечері я пишу смс-ку Іне. Довго думаю над текстом повідомлення. Щоб воно було, так би мовити, casual, чи як це називається… Невимушено-випадковим. Ніби я зовсім і не пасую перед Мартіном.
А й справді, чого б це я мав перед ним пасувати? Він цілком звичайний хлопець. З… е-е… зовсім незвичайними біцепсами…
Приходить не та відповідь, якої я очікував.
«Ми дивимося кіно», — пише Іне.
Я ж питав, що ВОНА поробляє. Відповідати «МИ» граматична помилка! «Двійка» з норвезької!
Отже, кіно дивляться. Сподіваюся, щось зовсім не романтичне. Про війну, можливо, яку так полюбляють дивитися хлопчики з біцепсами.
Я пишу: «Яке?».
Іне відповідає: «Брудні танці».
Що? Брудні — ЩО? Раптом я зовсім не почуваюся випадково-невимушеним. І СЕРЙОЗНО боюся за Мартіна. Бо танці — це одне (Іне чудово танцює джазові танці). Але БРУДНІ танці?
«А ще Мартін зготував піцу».
Моєму мозку потрібно трохи часу. Дві погані новини з проміжком в одну секунду, а я ще й першої не перетравив.
Ні… Хай собі Мартін має карі очі й накачані біцепси, але піцу йому готувати зовсім НЕ треба.
«Я зварив картоплю», — пишу я і жбурляю від себе мобільник.
Я ВЛИВАЮСЯ
П’ятниця, моя підсвідомість така настрашена, що намагається проспати перший урок — норвезьку. Тому я зриваюся спросоння на двадцять хвилин пізніше.
Перед класом мене лякає ще одне: чи достатньо напшикав дезодоранту під пахви, бо ж біг усю дорогу з дому до школи.
Учні вже порозгортали підручники з норвезької мови, коли я роблю невдалу спробу прокрастися до класу непоміченим.
— Привіт, Антоне, — відразу помічає мене Пер.
Я не смію глянути йому в вічі (не знаю, як можна глянути в вічі людині, яку обізвав порочним курдупелем). Я щось крехчу у відповідь і пірнаю в наплічник, щойно сівши за парту.
Констатую, що забув обгорнути підручник обкладинкою, але вибирати таки доведеться: або нарватися на зауваження вчителя, або позбавити себе захисного камуфляжу. Тому я ставлю книжку сторч на дальшому краю парти, а сам ховаюся за нею, намагаючись злитися зі стільницею.
Мій п’ятий день в старшій школі, я спорудив собі фортецю.
Урок тягнеться довго, мені вже стерпла потилиця. І саме тоді, коли я вже повірив, що врятований, лунає гучний голос Пера, який заглушає дзвоник з уроку.
— Антоне, я хотів би попросити тебе на два слова!
Зненацька підручник завалюється, і ось ми вже обидва з ним лежимо долілиць на парті.
Ой, ні, думаю я. Але киваю, черкаючи підборіддям по стільниці. Заздрісно дивлюся на підручник з норвезької, який може собі спокійненько лежати, а в мене серце вистрибує, і майбутнє вимальовується геть нерадісне.
На два слова, ага… Не інакше, як доведеться вислухати не одну сотню слів!
Потім я довго чекаю. На Пера, який неквапно складає свої книжки, на Карла, який останнім виходить з класу (уже в дверях він подає мені знак, мовляв, тримайся! Але це не надто допомагає).
— Отже, — починає Пер.
Він проходить між партами, сідає поруч зі мною, за парту Енергійного Ейвінна. Я бачу, що його ноги не досягають підлоги.
— Отже, подобається тобі старша школа?
Що? Я здивовано витріщаюся на нього. Чи подобається мені школа? Я ж думав, ми говоритимемо про те, чи подобаюсь я ЙОМУ! Чи радше: про те, як я йому НЕ подобаюся.
Мабуть, учитель розігрівається перед серйознішою розмовою. Багато дорослих починають розмову з чогось приємного, перш ніж перейти до неприємностей. І все ж я здивований.
— Ну, так, — кажу я і раптом бовкаю те, що казав нещодавно Сіґне Салвесен. — Я… намагаюся… влитися…
— Влитися?
— Так.
— Гаразд… І як, на твою думку, відбувається влиття?
Я не знаю, що відповісти. Бо не всюди влиття успішне. Як-от з Мартіном, наприклад. І Уле ніяк не спроможеться влитися. А от з Сіндре й Карлом ситуація начеб ліпша. Не розумію лише, чи тим шляхом, що треба, усе простує.
— Та-а, — бурмочу я. — Начеб непогано… довливався десь до середини.
— Гм, — спроквола киває Пер. — Може, хочеш поговорити?
Поговорити? Раптом до мене доходить: Пер не мав наміру вичитувати мене за порочного курдупеля. Зовсім навпаки. Він хвилюється, чи все в мене гаразд. Може, мені непросто в сім’ї. Не знаю, що гірше.
— Ні, — кажу я. — Не дуже люблю балачки.
— ОК, хай так…
Пер попліскує мене по плечі.
Я ще якийсь час сиджу за партою. Почуваюся наче драґлі. Хоча мав би радіти.
ЯЙЦЯ
Вечоріє. Я сиджу в своїй кімнаті, готую домашні завдання. За останні тижні ми вивчили, як тварини пристосовуються до навколишньої природи. Зараз читаю про хамелеона. Він виживає завдяки своїй схожості з сухим листочком.
Я саме на середині розділу, коли дзвонить мобільний.
— Ти вдома?
Це — Іне, голос захеканий.
— Так.
Секундна пауза.
— Прийди до мене!
Я вирушаю до Іне. Щось незвичне в її голосі змушує мене щосили натискати на педалі.
Іне стоїть біля подвійного гаража перед своїм будинком, коли я зістрибую з велосипеда.
— Я ненавмисне…
Спершу я дивлюся на неї, потім їй під ноги. І розумію, чому в неї такий нещасний тоненький голосок.
На асфальті перед гаражем лежить нерухома пташка.
І купа крові.
Я мимоволі відвертаюся. Вигляд крові не для мене.
— Я лише хотіла взяти велосипедну помпу, — тихо промовляє Іне.
Я запитально дивлюся на неї.
— А коли зачиняла ворота гаража, то… то… притиснула її…
Іне показує рукою, і я бачу сліди крові угорі воріт.
Я вдруге відвертаюся.
— Я відчинила ворота, а вона… просто впала на землю… мертва, — голос в Іне зривається.
І отой схлип у голосі пробуджує у мені бажання негайно її поцілувати, але мить начеб зовсім не слушна.
— Їй… їй уже не боляче, — незграбно намагаюся заспокоїти Іне.
Іне дивиться на мене потемнілими очима.
— ЦЕ ще не найгірше, — каже вона, відчиняючи ворота гаража.
Ми заходимо досередини, вона знову показує.
— Візьми драбинку!
Я вилажу по драбинці нагору.
На невеличкому виступі під самою стелею висить на стіні грудка з глини й соломи. А на вершку тої грудки отвір, достатній для того, щоб могла залетіти й вилетіти маленька пташина. Справжнє гніздечко в Іненому гаражі!
Я піднімаюся ще на один щабель. Стояти на останньому моторошно, але мушу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антон та інші зі зграї», після закриття браузера.