Читати книгу - "Крок за горизонт, Анна Ліє Кейн"

Хтось схопив мене за плече, сіпнувши назад, коли я ледве не стрибнув слідом. Поруч захлинувся шаленим криком Орм. Внизу заволали люди, розбігаючись. Я виривався з двох пар рук, бачачи як тендітне жіноче тіло і масивне дзеркало мчать назустріч асфальту. Скляний дзвін був останнім, що я встиг почути, перш ніж розплющив очі у власній спальні.

Тіло скував жах, розлився по м'язах та пронизав голову льодом. Я підхопився на ноги, відчуваючи, як світ навколо вібрує і плавиться. Що з Олівією? Як вона взагалі додумалася до такого?

Вискочив з кімнати, навіть не одягаючись, з голим торсом та босоніж. Вартові здивовано витяглися по струнці та провели мене приголомшеними поглядами. А я міг думати лише про одне: «Духи, аби вона тільки перемістилася в тіло Альви. Я так мало просив вас, але тепер благаю про допомогу. Нехай вона виявиться живою!».

Слуги й вартові кидалися в сторони, забираючись з мого шляху, а я ні на кого не звертав увагу. Домчав до покоїв дружини за рекордні чотири хвилини, смикнув двері на себе, не переймаючись жодними умовностями. Забіг у спальню.

Альва сиділа на ліжку, насторожено і злякано дивлячись на мене. Завмер, намагаючись розглянути всередині цього тіла рідну душу, шукаючи в зелених очах погляд, який би впізнав із тисяч.

Поморгавши спросоння, королева натягнула на себе ковдру і заволала:

- Ти у своєму розумі, Маре? Що ти тут робиш? Варта! Допоможіть! Гвалтують!

Горло стиснуло спазмом, а всередині раптом все закрижаніло. В грудях утворилася чорна діра, в яку провалилося в одну мить все, що було здатне на почуття. Ще кілька хвилин я вдивлявся в обличчя Альви. Десь на задвірках билася відчайдушно дурна думка: "може, вона мене розігрує? Прикидається Альвою? За таке, звичайно, доведеться її покарати, але… аби тільки…".

Ні. То була моя дружина. Альва Корхонен. І я знав це з першої миті, тільки-но зайшов до кімнати. Вже давно навчився їх розпізнавати. Відчував Олівію шкірою, але зараз намагався тішити себе ілюзією, хоч якоюсь марною надією.

Дружина почала жбурлятися в мене подушками, продовжувала кричати. Та більше я її не чув. Мене оточувала щільна непробивна пелена, під якою залишився тільки шум крові у вухах.

Вартові невпевнено тупцювали у дверях, не розуміючи, що їм робити: захищати королеву чи короля.

Начебто уві сні я зробив крок назад, потім ще один. Обернувся і подався геть із покоїв дружини.

– Мар! - я навіть не помітив у який момент Рунольв виявився поряд. Він струснув мене за плечі, намагаючись докричатися вже, напевно, вдесяте: - Інгемаре, щоб тебе, прийди до тями! - потім він крикнув комусь за спину: - Підіймайте магів, він зараз не контролює сили! - а потім різкий удар по моєму обличчю: - Інгемаре! Прошу тебе! Прокинься!

Картинка перед очима трохи прояснилася. Рунольв у простій сорочці зі скуйовдженим волоссям, утримував мене за плечі, притискаючи спиною до стіни. Ми були на першому поверсі палацу. Навколо панував безлад. На підлозі лежали картини, уламки дорогоцінних ваз, розбиті горщики для квітів і розсипана земля. А за вікнами завивав вітер, ревіла буря.

- Маре, ти зі мною?! - Рунольв вдивлявся у мої очі з надією. - Ти маєш це припинити. Негайно! Або не обійдеться без жертв!

Тільки зараз до мене дійшло, що навколо вирувала саме моя сила, відгукуючись на те, що творилося всередині, вона вийшла з-під контролю, обіцяючи знищити світ, в якому немає Олівії.

- Інгемаре! - вигук Лоренса. Він біг коридором у незастебнутій мантії. За ним мчали двоє магів, серед яких впізнав Лагерту. Інші вискакували у двір, намагаючись впоратися зі стихією.

Остаточно опам'ятавшись, я смикнувся, звільняючись від рук друга, і сповз по стіні на підлогу. Сила підкорилася волі господаря і швидко вщухла. Хоча мені здалося, що вона просто перекочувала до мене всередину, вже там руйнуючи внутрішні органи, ламаючи ребра, вириваючи м'язи та сухожилля. Ніколи не думав, що душевний біль може бути набагато сильнішим і жахливішим за фізичний.

Гул зовні стих. Наближені напружено вдивились у вікна, потім присіли поряд зі мною.

- Що сталося? - прошепотів Рунольв. Я перевів на нього затуманений погляд і ледве зумів вимовити:

– Олівії більше немає.