Читати книгу - "Стосунки на годину і більше"

Кирило

—  Лео ввічливо послала мене подальше, як по-твоєму я маю поговорити з нею?   

—  Я попереджав, що нічим добрим твоя допомога колишній не закінчиться, —  Борис повільно смакує віскі з льодом, розслаблено крутить склянку в руках. Він правий, тому я мовчки бішуся. — Ти міг проігнорувати Вікторію, відправити когось зі своїх людей, щоб вирішили проблему, але ж ні — поперся сам, а потім ще й забрав до себе ночувати. Натомість, свою дівчину, котра потребувала допомоги — зіпхнув на мене. Чим ти взагалі думав, друже? 

—  Ти мені зовсім не допомагаєш, — дратуюся, випиваю вміст стакану одним ковтком і з дзвінким брязкотом ставлю його на столик. 

—  Злишся, це добре, — продовжує Борис. — Кіре, ти не мудак і мені не в кайф вичитувати тебе як малого, але якщо тобі байдуже на Лео, то не муч бідну дівчину. Відпусти. 

—  Не хочу відпускати! — злюся від однієї думки про це. — Розумієш, без неї не можу. В мене життя до біса розвалюється, якщо Лео не поруч. Переговори з німцями завалив, на роботі вилаяв половину колективу, вдома ламаю все підряд. Думаю про неї постійно. Хочу поїхати в універ і побачити її, переконатися, що з нею все гаразд. 

—  Друже, скажи це нарешті вголос, — Борис встає з дивану, доливає нам по-троху віскі і подає мені склянку.

— Що сказати? — кидаю декілька кубиків льоду і струшою склянку.

— Дурню, ти в неї закоханий, але вперто мовчиш. Може досить вже. Зізнайся собі і їй нарешті. Дівчата люблять не лише вчинками, а й словами, хоча й кажуть, що це не так.

— Відколи це ти став експертом з кохання? — цікавлюся в Бориса, бо його стосунки складно назвати нормальними. 

— Насміхайся скільки влізе, але моя дівчина, хоч і далеко, але знає, що я її кохаю, бо я про це їй сказав.

—  Окей, ти правий. — згоджуюся. — Я не сильний в цих всіляких словесних тонкощах, тому уявлення не маю, як краще зробити.

—  Кіре, не ображайся, але ти повний телепень.

— Ти зараз договоришся, — штовхаю ліктем Бориса. — Не забувай, що я непоганий в айкідо. 

—  А я профі в боксі, —  регоче друг. — Коротше кажучи суть в тому, що не треба придумувати нічого пафосного, просто скажи їй “Я тебе кохаю” і якщо Лео до тебе має також почуття, то є шанси, що пробачить. Головне, щоб ти знову дров не наламав.

У двері квартири дзвонять. 

— Ти когось чекаєш? — цікавиться Борис.

— Не чекаю, планував з тобою вдвох напитися, — не поспішаю йти до дверей, бо якби це був хтось з моїх близьких, то попередив би про прихід.

Дзвонять ще раз і ще. 

— Хтось дуже наполегливий проситься до тебе.

— Піду гляну хто там, — кажу другу.

Бачу у відеодомофоні Вікторію? Для чого прийшла? Поки думаю чи відкривати двері, вона продовжує дзвонити. Рука у гібсі після вчорашнього, але виглядає ніби з салону краси. Не дивуюся. Це в стилі Вікторії. Відчиняю їй, щоб раз і назавжди прояснити ситуацію між нами.

— Привіт, що хотіла? — питаю з порога. В квартиру не пускаю.

— Кіре, привіт! — усміхається, — А я замовила нам вечерю. Не можу зараз бути сама. Всяке дурне в голову лізе. Впустиш? — робить крок вперед, стріляє в мене своїм котячим поглядом, але мимо. Я в зоні не її досяжності. 

— Я зайнятий, а ти б краще сиділа вдома і відпочивала після аварії. 

— Кіре,  зі мною все добре. Фізично ... — в очах Вікторії бачу розгубленість, яку вона вміло маскує за хорошим настроєм. — Вечеря від мене — це лише вдячність за допомогу. Чи твоя дівчина тримає тебе на короткому повідку. Це так не схоже на тебе.

— Слухай, вчора я допоміг тобі, бо знаю як складно відходити від шоку після аварії. Але далі — ти сама по собі і я сам по собі. Як було до цього. Ми не друзі, Вікторіє, тож не бачу сенсу нам спілкуватися, а тим паче приходити в гості один до одного без запрошення, — карбую холодом кожне слово і не відчуваю нічого. — І я точно не обговорюватиму свою дівчину з тобою. Тож тобі краще піти.

— Кіре, але ж … я лише хотіла, — розгублено звʼязує слова Вікторія та мені байдуже. Зачиняю перед її носом двері і повертаюся до Бориса. Друг підсуває мені склянку з віскі.

— Я так розумію, що наш вечір продовжується і зʼявився ще один привід напитися.

— Ага, але то привід скоріше не напитися, а відсвяткувати, — кажу другу.

— І що святкуємо?

— Жирну крапку в моїй історії з Вікторією.

— Ого, якби знав, то одягнув би до тебе щось більш святкове ніж джинси і футболка, —регоче Борис. Плескає мене по плечу. — Давно пора, друже.

Ми продовжуємо нашу вечірку до того моменту поки хтось знову не дзвонить в двері.

— А двері ніби медом намазані.

— То напевне вечеря, яку Вікторія замовляла.

Підходжу др відеодомофону. Агата? Серйозно? А їй що треба від мене? Відчиняю. Якраз з ліфта виходить курʼєр і привозить замовлену Вікторією вечерю. Розраховуюся з ним і переключаюся на Агату.

— Ти не могла подзвонити і попередити що приїдеш? — цікавлюся, бо зазвичай Агата так і робить.

—  І я тебе рада бачити хлопчику! —  відповідає і фиркає мені в обличчя, —  Хіба мені потрібне попередження, щоб заїхати в гості до улюбленого онука. 

—  Ще скажи, що скучила за мною.

—   Скучила, хоч ти й неповіриш. А ще маю серйозну розмову.

—  Проходь, поговоримо, —  запрошую Агату, - я з ночівлею до тебе і від вечері невідмовлюсь, —  вказує на пакет в моїх руках. Знімає свій піджак і заходить у вітальню.

—  Рада бачити тебе Борисе, — вітається. Оцінювальним поглядом пробігається по скляному журнальному столику. —  Бачу у вас весело! Усміхається і вмощується навпроти нас з Борисом. 

—  Кіре, налий бабусі віскі, посиджу з вами за компанію. 

Агата як завжди поводиться ніби вона наша однолітка, а не моя бабуся. Я звик до подібного, тому чекаю, коли вона нарешті наговориться з Борисом і переключиться на мене. Проводжаю друга і повертаюся до Агати, яка продовжує пити віскі.