Читати книгу - "Я не про це мріяла чи Потрапила, так потрапила, Тетяна Барматті"

Розуміючи, що я щось упустила або просто не особливо розумію логіку чоловіків з цього світу, я спохмурніла. Найлегше, звичайно ж, було б поговорити, але після невдалого сексу я була роздратована і могла легко розлютитися, а воно мені не потрібно. Та й невідомо, як моя запальність позначиться на лояльності драконів до людей.

Не варто недооцінювати вампірів та демонів, лише через те, що вони билися весь цей час. Коли є спільний ворог, я впевнена, навіть ці раси можуть об'єднатися і, домовившись, поділити землі, що їм сподобалися, разом з людьми, так що союзники нам потрібні.

– Чому почалася бійка? – Холодно поцікавилася я, не відводячи погляду від радника.

– З'явилися деякі розбіжності… – ухильно відповів чоловік, але погляду не відвів.

– Ці розбіжності якось вплинуть на ваше ставлення до людських земель та людей зокрема?

– Відносно, – повів плечем чоловік і його зіниці витяглися.

Щось ще сказати Дарак просто не встиг. Щойно його зіниці перетворилися на вузькі щілини, Шанліс без попередження заїхав радникові у око. Удар у відповідь від радника прилетів відразу ж, а я тільки голосно і з почуттям вилаялася, бажаючи самостійно кожного на клапті пустити. Ні, ну це вже знущання якесь…

– Я їх зараз уб'ю… – видихнула я.

Зрозуміло, що вбивати я нікого точно не збиралася, ні за яких обставин. Та й сил у мене недостатньо буде для того, щоб убити дорослого чоловіка, а тим більше двох. Ось тільки, Ларі так на мене подивився, наче я, правда, здатна на таке.

– Ти хочеш, щоб вони померли? – Цілком спокійно уточнив рожевохвостий нагшас, змушуючи мене натуральним чином відкрити рота.

– Хм… класний жарт, – нервово реготнула я. Напевно, не тільки в мене дах рве від незадоволеності.

– Я…

– Світлано! – Поспішно промовив Сан, перебиваючи Ларі і привертаючи мою увагу.

Піднявши брову, я подивилася на Сана, краєм ока спостерігаючи за кулачними боями нагшаса та дракона. Одне добре, перетворюватися на свої істинні іпостасі вони поки що не поспішали.

– Відійди, будь ласка, назад, ми рознімемо їх із Ларішшером.

– Добре.

Кивнувши для переконливості, я з цікавістю поглядала на те, як Сан і Ларі швидкими тінями ковзнули за спини чоловіків, і вже через кілька секунд, стиснувши їм руки, тримали чоловіків один навпроти одного.

– Класно ви їх, – усміхнулася я, не приховуючи свого захоплення. – Заспокоїлися? – Тепер уже похмуро уточнила, подивившись спочатку на Шанліса, а потім і на Дарака. – Якщо так, то пропоную поговорити начистоту і з'ясувати раз і назавжди вороги ми чи друзі.

– Добре, – процідив дракон, повівши плечем і Ларі, який до цього тримав його, відступив на крок.

– Я не згоден, – видихнув Шанліс крізь зуби, звільняючи свої руки від лещат Сана. – Ми зараз же йдемо звід…

Ще один удар не дав йому договорити, ось тільки цього разу я не збиралася давати хлопчикам шансу для їх збочених ігор. Поки Шанліс, мотнувши головою, приходив до тями, я стиснула кулак і зарядила раднику кудись у район вилиці.

– Та що б тебе! – Загарчала я, трусячи рукою.

Приголомшеними виглядали всі. Чоловіки, здається, навіть до підлоги приросли, а я ж, про всяк випадок, стала боком до застиглого драконячого народу, раптом радника захищати побіжать, помічаючи не менш здивовані та невіруючі обличчя.

– Ти що зі сталі зроблений? – Видавила я, намагаючись поворухнути пальцями. – Робот якийсь.

– Ти навіщо це зробила? – Видихнув радник ошелешено.

– У почуття тебе привести хотіла, – буркнула я скривджено. Навіть мої хвостаті чоловіки не поспішали мене втішати, так і не виходячи зі ступору.

– Але ж ти могла просто сказати мені, я б припинив, – пробурмотів дракон безпорадно і кинув погляд на Шанліса.

– А ти б узяв і припинив, – пирхнула я.

– Звичайно.

Піднявши брову, тепер я стояла і дивилася на чоловіків, наче мене по голові чимось вдарили. Повірити в те, що чоловік на одне твоє прохання відразу ж перестане битися, для мене було нереально. Та в запалі бійки не те, що слів ніхто не почує, в запалі бійки можна ще й по гриві заробити.

– Добре, хай буде так, – здалася я примирливо, хоч вірити все одно не поспішала. – А зараз ми сядемо за стіл переговорів, – видихнула я, ще раз струснувши рукою і скривившись.

Розвернувшись на п'ятах, швидко йдучи до входу до палацу, я похмуро думала про те, що саме переламаної руки мені для щастя й не вистачало. В собі вже трохи розібралася, з наступним планом дій теж, навіть іноземних людей придумала як врятувати і саме перелому мені не вистачало!

«Світлано, не переймайся» – пролунав у мене в голові тихий голос Мао.

Відповідати я нічого не стала. З малечею ми останнім часом мало спілкувалися, вони явно знайшли собі якусь розвагу в палаці і приходили до мене буквально на пару хвилин на день. Запитували, чи я жива, показували себе здоровеньких і йшли.

"У нас теж може бути особисте життя" – вклинився в мою голову навмисне суворий тон Дао.

"І як я розумію, у палаці драконів" – ствердно подумала я, похитавши головою. – «Ми, швидше за все, сьогодні підемо, ви підете зі мною?»

Затамувавши подих, я терпляче чекала відповіді від своїх нарлів, чудово розуміючи, що прийму будь-який їхній вибір. У них справді може бути своє особисте життя, я ж не центр їхнього світу. Адже могла б уже все зрозуміти, поцікавитися, чи мають дракони помічників. За своїми переживаннями я часто не бачу нікого й нічого навколо, а настав час розплющити очі. Мао та Дао для мене не чужі, вони мої перші та єдині друзі тут. Їм я довіряю беззаперечно та впевнена, вони мене не зрадять, як і я їх.

"Світлано..." – жалібно пробурмотів у мене в голові Мао.

«Не засмучуйтесь, я вас все одно люблю»

Виринувши зі своїх думок, я з подивом зрозуміла, що сиджу на дивані у вітальні наших кімнат, які нам виділили, а навпроти застигли всі четверо чоловіків, не відводячи від мене своїх очей. Цікаво, на що вони чекають?