Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Оповідають у Криворівні, і здається, що не дуже брешуть, що тамтешнім мешканцям також захотілося зробити добрий торг із Довбушем. Через те, що в горах роїлися опришки, купці сюди не приходили і базари були зачинені, тому не було ніякого руху, а корови і воли непомірно здешевіли. Ті з Криворівні вислали до Довбуша послів для того, щоб, замість мучитися і гнати для них худобу з долів, він закупив за дукати у Криворівні корів у багатих для бідніших. Довбуш погодився на таке, а потім багачі й бідніші, як і домовилися між собою, ділилися один з одним чи зарібком, чи удоєм, а війт того пильнував і справедливо розсуджував.
Вість про це рознеслася широко по громадах, і вони одна за одною метикували, як використати Довбуша. Раз казали, що йому треба прийти з допомогою, щоб поправив світ, бо Довбуш – то золото, золотіший, ніж найліпший пан із тих найдурніших, що постійно читають книжки, а потім вигадують з гарячки так само, як Довбуш. Іншим разом говорили, що Господь Бог для того призначив статечних людей, щоб вони користали з розбійників, як вдасться.
Сам Довбуш найпізніше дізнавався про змови та хитрощі. Очі йому відкрив випадок. Зустрів він на гостинці ґазду з Криворівні, який, хоч і вбраний, як на храм, сказав йому, що бідує. І питав Довбуша, як би він хотів – чи всі мають стати багачами. Довбуш відразу заперечив: «Зовсім ні, лише аби кожен мав досить, як Бог приказав». Ґазда втішився: «Це мені подобається, я теж не хочу бути багачем, тільки хочу мати досить». «А скільки ж тобі досить?» – питав Довбуш. «Одну корову, а потім побачимо. І не забутьте про мене, ясний пане ватажку». Довбуш послав йому корову і не забув про нього. За якийсь час сам прийшов і запитав: «Чи маєш досить?» Ґазда заклопотався: «Нє, ми підживилися трохи, діти і я, кишки нам розкрутилися, і з того виробили царинку з лісу. Сіна багато, але біда, що змарнується, ну і ріллі собі досить виробили, але без гною перестане родити. Треба мені, так тим часом, ще яких зо три корови».
Довбуш починав розуміти, що чим хтось має більше, тим він далі від того, щоб мати досить. Але самому йому було вже досить, став обминати села. Переконався, що він є людиною лісу, а не села. Та й інші товариші мали досить. Вернулися на Чорногору потомлені, забігані та знуджені. Сиділи на Кедроватій полонині в закритій скелями фортеці. Іванко Рахівський роз’яснював і потішав:
– Хіба ви не бачите, що тільки такі, як ми, мають досить, бо наше багатство ніколи не вичерпається, а ті сільські не нашого прагнуть, а протилежного?
– Яке ж то наше багатство? – питав Довбуш. – Золото у скелях чи в касах у багачів?
Іванко хитро посміхався.
– Ні, пане ватажку, наше багатство найзолотіше – час. Це наші комори незліченні! Поділ справедливий, іншим роботи-клопоти, а нам час.
Довбуш весело усміхався:
– Ну, добре, але що ж купиш за наші багатства?
– Усе, цілий світ, а найбільше веселості, танцю, всілякої краси. Та який багач має стільки часу, як ми? Не сумуймо, затанцюймо.
Довбуш не відповідав, а Іванко хитро посміхався до чогось, що бачив перед собою. Інші терпляче чекали, поки він щось скаже, і Довбуш підганяв:
– Ну, кажи, що хочеш сказати.
– Гай, – мовив Іванко весело, – ти хотів відкрити бідарям світ, чим? Коровами, вівцями, телятами? Та ніколи в світі! Краще забери в них щось, ну, небагато, в міру, просто все, що мають, а за це дай їм ще більше, багато часу, часу без міри.
Довбуш поморщився:
– Говориш так, як той горбань із Кринтої, бодай би щез.
– Але ж ні! Борони мене, Боже! Хочеш їм відкрити світ, справді? То мусиш вирвати їх з нір, із клопотів. Не те, щоб чорною хмарою шпарити чи голодом поперед себе гнати, як той покручений напатякав. Тьху! Охотою затягати! Де не поможе інший лік, танець поможе. А що ще ти можеш їм дати? Най беруть із нас приклад, най танцюють.
Довбуш прояснів:
– Слушно, Іванку, цілком слушно. Затанцюйте, браття.
Заграв на тисовій флоярі свій мотив, багатий, безмежний, аж далекі гуки Кізього потоку йому відповідали. Опришки святкували повернення до своєї дідизни, танцювали у фортеці серед скель. У нинішні часи на Кедроватій вечорами в’ються дими з пастушої ватри, на якій вариться вечеря, їх видно здалека, зверху і знизу. І тоді з сумом згадують сучасні люди, мріючи жартома: «Он там високо сидить пан Довбуш із хлопцями, набуваються». Але це не так! У ті часи навіть димок не вився звідти, бо опришки випускали дим із комор схованими коминами, які виходили на дно яру. А там біля виходу комина ставили варту, щоб безжально стяти того, хто б ним цікавився.
Отож, коли одні готували вечерю, інші безтурботно танцювали, аж падали від утоми. Потім відпочивали, підкріплялися оленячою вудженицею чи угорською паленкою і знову танцювали. Почула це Громова Хмарка, збігла з пасовища між скелі. За нею інші коні, всі, які там були, вороні, булані, мишасті, сірі, щонайменше дюжина. Оточили танцівників, то іржали до танцю, то ставали дибки, потім похилили голови, слухали тихо. Лиш опришки не зупинялися, танцювали далі, розганялися в танці дедалі швидше, швидше, аж огорнула їх ніч.
Ґазда Дідушко
Коли вже пани давно вгамували людність на долах, коли полянські люди – так їх називають – майже забули, що колись не було панщини, все ще важко було панам дати собі раду з горами. Тож вони бідкалися над тим, сушили собі голови, як би роздвоїти гірський народ, як би його розкришити. Уже значно пізніше, за австрійських часів, цю справу довели до кінця: запровадили в гуцульських селах добре знаних пушкарів. Таку ніби поліцію чи сільську сторожу, що складалася з самих гуцулів. Їм не тільки давали зброю і звільняли від робіт та свідчень, а дозволяли навіть грабувати і гнобити безборонне населення, лиш би вони тримали його в послуху й ловили опришків. Через це не один опришок ліпше волів служити у пушкарях, аніж сидіти в лісах. Не залежав від панів, а тримав у постраху все населення, міг безпечно грабувати його, згідно з панським правом. Опришків охоче приймали на пушкарів. Про деяких
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз», після закриття браузера.