Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

прийдешнім поколінням: Геракл — генетична тенденція Людини, яку треба подолати. Перше — служба сили на користь нікчемних володарів світу, персоніфікованих в образі Еврисфея. «Герой» виконує абсурдні забаганки боягузливого й підступного володаря, навіть не замислюючись над тим, що силу можна обернути супроти деспота. Він убиває лева, нищить гідру, стріляє екзотичних стимфалійських птахів, виловлює священну лань Артеміди для насолоди царя, долає еріманфського кабана. Хто скаже, які унікальні тварини були викреслені з книги життя прославленим «героєм» та його послідовниками — гераклідами? Чи не стартував тоді імпульс екологічного розгрому біосфери і психосфери, який в двадцятому столітті поставив Планету на край прірви?! Власне, він у психосфері не подоланий ще досі! Ми, діти, перебуваючи поряд з старшими поколіннями, безсилі подолати цю силову тенденцію.

Батьки! Як ви могли проморгати прозорий зміст древнього попередження? Адже міфотворці однозначно показали, що отрута гідри, якою Геракл насичував стріли, стала вбивчою не лише для істот, у котрих цілив син Зевса, а й обернулася проти нього самого. Пам’ятаєте химерний детективний сюжет, де архілогічно ілюструється кільце причинної взаємозалежності? Кентавр Несе перевозить Гераклову дружину Деяніру через ріку, жадає нею оволодіти. Герой пускає в нього стрілу. Вмираючий кентавр дає на прощання Деянірі свою кров, змішану з отрутою гідри, запевняючи, що суміш має чарівні властивості і в разі потреби збереже любов Геракла до дружини. Наївна жінка вірить підступному кентавру.

І коли в її серці виник сумнів щодо вірності чоловіка, вона змащує чаклунською сумішшю плащ героя, в якому він має здійснити ритуал жертвоприношення біля вогнища. Розігріта отрута проникла в Гераклове тіло, він у страшних муках буквально здирає із себе плоть, і лише добровільна смерть на багатті припиняє страждання. Люди добрі! Де ж тут взірець героїчності? Ми бачимо лише тривожне застереження: зупиніться! Не виконуйте наказів земних володарів, котрі в ім’я тиранічних забаганок готові спаплюжити і знищити всю живу природу. Смерть невинних створінь неминуче обернеться смертю для вас самих!

Вся земна історія насичена такими ілюстраціями. А ви, батьки, продовжували годувати нас давніми побрехеньками, спотворювали душі юних поколінь стереотипами ганьби і марності. Гей, як чарівно! Геракл задушив Антея, сина Землі! Аякже, є за що хвалити прославленого убивцю! А хто ж такий Антей? Це — персоніфікація антів, дітей Геї, котрі дружили з Матір’ю, любили її, брали від неї силу і мудрість. Геракліди — то ахейці, данайці, які розгромили древню расу троянів. Від тої праісторичної катастрофи започаткувалася тенденція, що виросла в «мудрість» сучасної науки й мистецтва. Гераклідам вдалося культивувати ідею незримих небесних тиранів — олімпійців. Ось де суть троянського коня! Ось де розрив цілості! Пуповина розірвалася. Потекла кров. Сини Геї почали агонізувати. Ми й досі безсилі подолати наслідки прадавнього розгрому. А ви освятили «подвиги» власних руйнаторів!

Батьки! Досить того, що я сказала. Інше — хай підкаже вам глибина батьківської щирості. Не жалійте себе, як ми не жаліємо себе. Хай навіть наш вчинок катастрофічний або абсурдний, проте він дає поштовх до божевільних рішень! Лише божевільне рішення виведе Землю до нового обрію!

Радості вам і мудрості, батьки й матері! Прощайте!

Місце Кульбаби зайняла інша дівчинка. Вона вразила Речислава унікальною красою обличчя і стрункого тіла. Чорно-синя хвиля кіс, розсипаних по спині аж до пояса. Прозоро-карі очі, що вдивляються у простір, понад предметами цього світу, худорляве аристократичне личко, ніби виписане художниками Відродження. Вона помовчала якусь хвилину, ніби вибирала найбільш доречні слова. Потім співчутливо сказала:

— Мені жаль кидати Землю. Тут зародився пуп’янок моєї свідомості, тут я відчула себе людиною й жінкою. Тут я відчула силу Любові. Тут я познайомилася з болем Буття. Зрештою, саме тут я зустрілася з друзями, котрі летітимуть поряд у вирій зоряного океану. Проте саме тут я відчула й біль та жах в’язничної туги, задихнулася від безнадійності обмеженої історичної круговерті. Хтось повинен розрубати порочний вузол... бо розв’язати його — дарма пробувати! Знаю: вся структура земного інферно-тюрми скрегоче зубами, щоб зупинити нас, бо це — початок її само-руйнації. Але ми не зупинимося! Хай навіть все населення пекла, ридаючи й проклинаючи, благає нас залишитися — вороття нема! Батьки, на прощання прослухайте вірш-імпровізацію! В ньому — емоції світовідчуття, з яким я покидаю материнське лоно Планети...

Плачуть двері темниці, В’язень виходить на волю. В небі курличуть птиці, Квіти на видноколі... Йому всміхаються діти - Далекі, ласкаві зорі, Його обнімають віти, І пісню співає море. Йому вся Земля під ноги Стелеться, мов стежина... В’язень бесідує з Богом І плаче, немов дитина. Сльозина у нього грає Райдугою на Сонці, І Безмір здається раєм, І небо все — охоронцем. Нехай навіть все це сниться, Наче в пустелі оаза. Та плачуть же двері темниці, На волю втікає в’язень...

Батьки! Не сумуйте! Ми ж ваші діти! І це ваше приховане бажання здійснюється в нашій втечі. — Дівчинка вітально підняла руки вгору і в своїй білій сукні стала подібна до небесного лебедя. — Я взяла собі ім’я Беладона! Чуєте? Назва рослини, що її боялися, а разом з тим милувалися. В ній — загроза: або здобудеш новий промінь свідомості... або втратиш навіть цей — архаїчний! Батьки й матері! Беладона вам радісно пророкує: не бійтеся! Я обіцяю вам від імені всіх друзів: якщо там, за обрієм відомого, вималюються казкові континенти іншого буття, ми принесемо це знання до рідного гнізда! Простіть і прощайте!

Наступним озвався до людей Землі широкоплечий русявий підліток, котрий назвався ім’ям найтрагічнішої рослини — Терен. Він згадав прадавню новозавітну містерію Христа. Торкаючись золотистих юнацьких вусів, що пушком сіялися над губами, хлопець схвильовано говорив:

— Ми ніяк не могли збагнути причини двохтисячолітнього лукавства