Читати книгу - "Двічі графиня та двічі генерал"

Із цими словами Юрій почав обсипати поцілунками руки, плечі, шию молодої жінки. І Жозефіна, і Юрій, обидва тремтіли від збудження. Раптом губи Юрія знайшли її губи, вона скрикнула, спробувала відштовхнути його, звільнитися, але він був наполегливий, і Жозефіна здалася…

Уранці, сидячи в кріслі із заплющеними очима, Жозефіна не тільки не каялася, а навпаки, згадувала минулу ніч із деяким блаженством. «У всьому винен мій темперамент, — думала вона. — У принципі, нічого страшного не сталося. Двоє творчих людей гідно попрощалися. А Станіслава я тепер кохаю ще більше».

Одного листопадового ранку до Тульчина наближалися три величезні вози. Про це відразу ж було повідомлено графу Потоцькому, що насолоджувався ароматною кавою на лоджії. Незабаром до палацу підкотила коляска, з неї вийшов молодий чоловік із чорним волоссям до плечей. Слідом за ним, спираючись на його руку, випурхнула невеликого зросту молода вродлива жінка. Її витончена фігурка була закутана в білу ротонду. І хоча рухи незнайомки були спокійні і плавні, очі випромінювали пекучу енергію.

— Ти знову здивував мене, Анатолію, — помахав молодим людям з лоджії граф Станіслав. — Я впізнав тебе тільки завдяки твоїй чарівній Франчесці. Піднімайтеся до мене.

— Пане графе, я в захопленні! — вигукнув Анатолій Федорко, вітаючи Потоцького. — Їдучи до Неаполя, я навіть уявити собі не міг, що тут усе так швидко зміниться: відмінні дороги, доглянуті селища, а палац (просто чудо) виріс, як у казці.

— Постійно працюємо над собою, — засміявся Станіслав. — А як вам, мадемуазель Франческо?

— Якщо чесно, я їхала з деяким побоюванням. Мені здавалося, що Анатолій везе мене на край світу. Але тутешні місця дуже гарні, а ваш палац не поступається королівському.

— А мене взагалі оп’янила зустріч зі знайомими з дитинства місцями, — захоплено вимовив Анатолій.

— Справжню красу, мадемуазель, ви побачите навесні. Зараз сади і мій парк оголені, а навесні і на початку літа це просто рай.

Був час сніданку, і Станіслав запросив Анатолія і Франческу приєднатися до нього.

— Що за монстра ви привезли з собою, молоді люди? — поцікавився Потоцький, коли вони перейшли до кави.

— Там багато цікавого, — усміхнувся Анатолій. — Але найголовніше — театральна машина. Ваш чудовий палац повинен прикрашати найсучасніший театр із можливістю швидкої зміни декорацій, природними ракурсами, шумом справжніх дощу і вітру, плескотом морської хвилі, громом і блискавкою, і навіть польотами над сценою. Я привіз із собою досвідченого механіка, що вміє оживити дійство не тільки в театрі, а й у парку, якщо на те буде ваша воля. Мій батько допоможе у виготовленні всяких шестерень, коліс. А ще зі мною приїхав справжній художник — живописець театральних декорацій.

— Я заінтригована, — вступила в розмову Жозефіна. — Хочу якнайшвидше познайомитися з вашим художником. Можливо, і я зможу якщо не допомогти, то хоча б взяти участь у створенні декорацій.

— Звичайно, графине, ваш талант, смак і художні фантазії безсумнівно зроблять декорації витонченішими.

— Гаразд, — Потоцький устав, бажаючи підсумувати розмову, — це все в майбутньому. А зараз батьки вже зачекалися на тебе, до того ж ти не один, а з такою красунею нареченою! Дозвольте мені особисто проводити вас додому.

Граф Станіслав навмисно не розповів, що у коваля Федорка новий будинок, що допоміг цей будинок відбудувати він — Потоцький хотів зробити музикантові сюрприз. (Як би там не було, всі ми, зробивши приємне людям, любимо подивитися на їх реакцію і потішити своє самолюбство.)

Батьки Анатолія зустрічали сина на порозі. Першим із коляски вийшов граф Станіслав, а молода пара — слідом за ним.

— Дозвольте представити, — звернувся, усміхаючись, Потоцький до батька Анатолія, — наші гості з Італії: кавалер Теодоро Феррарі і примадонна Франческа Морі.

Після цих слів граф Станіслав тихенько ретирувався. Він розумів, що сьогодні, після кількох років розлуки, будь-який сторонній, нехай навіть граф, буде зайвим.

Першу виставу, оперу Глюка «Орфей», Феррарі обіцяв поставити до Різдва. А поки йшла підготовка, установка театральної машини, репетиції, Станіслав не міг відмовити собі в задоволенні ближче познайомитися з привезеною театральною машиною. Те, що він побачив, перевершило всі очікування. Відкривав таїнства підземелля сцени, за лаштунками і простору над сценою, де встановлені підйомні пристрої, механік Фабріціо.

— Є дуже прості механізми, коли потрібні звукові ефекти, — Фабріціо покрутив ручку, що стирчала з дерев’яної коробки. — Що вам нагадує цей звук?

— Це стукіт дощу по даху! — вигукнув Станіслав.

— А створює цей стукіт горох, що падає в дерев’яному коробі, б’ючись об бляшані пелюстки. А ось зараз завиє вітер, — він покрутив іншу ручку. Великий барабан, обертаючись, почав тертися об сукно і завивати, як справжній вітер. — Грім імітують ось ці зубчасті колеса. А ось і саме серце машини, — Фабріціо підійшов до товстої колоди, — це вісь машини, на неї насаджено велике (у людський зріст) колесо зі спицями.

Несподівано все зарухалось, заскреготало. Величезний ґвинт закрутився, заплескався в наповненій водою ємності, запрацювала відповідна передача, і на вісь кільцями почав намотуватися канат.

— Тут як у пеклі! — захоплено вимовив Потоцький.

— Зате нагорі буде яку раю, — засміявся Фабріціо.

За лаштунками повітря було наповнене запахами столярного клею, фарби, тирси й обпиленого дерева. Жозефіна допомагала розписувати полотно із зображенням скелі, чагарнику і трави. Теслярі підганяли дерев’яні рами, якісь півосі, прив’язували до них канат і все це перевіряли в русі. І тільки зараз, тут, у своєму театрі, Станіслав зрозумів, який складний організм — театр…

Феррарі встиг підготувати до Різдва не тільки оперу Глюка «Орфей», а й веселу дитячу виставу. У залі, крім шести дітей Потоцьких та дітей, що гостювали в палаці, були присутні запрошені діти тульчан. Коли над сценою почав літати триголовий дракон, що вивергав зі своїх голів полум’я, дим і воду, запанувала тиша, а потім захвату дітвори не було меж. Навіть дорослі голосно висловлювали своє захоплення. Увечері давали «Орфея». Головні партії Орфея та Еврідіки, звичайно ж, виконували Теодор і Франческа. І даремно хвилювався граф