Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

Пригадую, ще в мої студентські роки, в шестидесятих, чи то в Москві, чи то в Ленінграді в порядку експерименту відкрили один нічний ресторан. Природно, вже на третій день туди набіг увесь міський криміналітет: фарцовщики, повії, аферисти і навіть суворо законспіровані валютники. Нормальним, скажімо, закоханим, які бажали б провести там романтичну ніч, місця вже не знайшлось. І тоді високе союзне начальство з поросячим вереском прикрило експеримент, узагальнивши його в такий спосіб: нічні ресторани — то гніздо розпусти і злочинності. Типовий приклад абсурдної логіки на рівні? якщо у кицьки і крокодила є по чотири лапи і одному хвосту, і вони харчуються м’ясом, то кицька є крокодил. Якщо відкрити на мільйонне місто один нічний заклад, то ясно, хто туди збіжиться. А якщо десять? Так ото ж… Блатної публіки вистачить на один-два столики, її легше буде пасти і — ніякої розпусти.

Отак і з моїм нещасним великим тенісом. Якби тих кортів було бодай по одному на район, то не кучкувалася б уся номенклатурна публіка виключно на одному і не морочив би я собі первинні і вторинні ознаки розумової діяльності над абсолютно ідіотським питанням: як дізнатися про все, що треба для нормального слідства, не проводячи жодних слідчих заходів.

Настрою додав Старий, з’явившись у мене з самого ранку — з початком шостого сигналу точного часу по радіо.

— Сирота, ти був правий! Оцей корт — то не кінотеатр «Чапаєв». Просто так, за квиток, не зайдеш.

— Я цього не казав, але все одно приємно.

— За квиток, кажу, не зайдеш, потрібен абонемент.

— Здогадуюсь, що їх не продають ані в театральній касі, ані навіть у спорткомітеті.

— Молодець, голова зранку працює. Але я не про це. Я тут своїми каналами дістав списочок оцих самих абонементників — то що тобі сказати? Тільки зачепи когось… вистачить на звільнення всієї нашої Управи, ще й райвідділу дещо перепаде.

— Спасибі, товаришу підполковник, за батьківську турботу про молоде покоління.

— Нема за що. Але й зі списочка можна дещо викопати. Я так подумав, якщо Музикант — це не кликуха, то може, вони між собою когось за професією називають.

— І що? Є там хтось підходящий?

— Аж два. І то не прості музиканти, не цвинтарні лабухи, маю на увазі, а члени Спілки композиторів і на додачу професори консерваторії. Влаштовує тебе така публіка?

— І либонь члени КПРС… і не дай Боже, хтось із них був делегатом міської партконференції…

— Бери вище! Подавався на члени ревізійної комісії республіканського ЦК. По квоті для інтелігенції.

— Ой, мамо! За що?

— Олексо, відставити цирк. По-перше, то було давно, а по-друге, кандидатура не пройшла. Бо це його дочка сіла за наркотики.

— Отакої! Дочка сидить через ті корти, а татуньо і далі там грає. Це що, новий варіант почину «працювати за себе і за того хлопця»?

— Не знаю і знати не хочу. Хай вони там між собою з’ясовують, хто на кого і за кого. Факт той, що обидва музиканти відпадають. І взагалі, ти впевнений, що той Музикант, котрий нам потрібен, має якесь відношення до тенісу? А раптом він через три доби на четверту овочеву базу охороняє? А решту часу грається в цю свою, як там Віктор написав? Чортівню?

— Швидше, ворожбу. Я тут із мамою поговорив, а вона двірничку розпитала. Кажуть, можна дівчину до хлопця приворожити, чи навпаки. А можна такого начаклувати, або, як старі кажуть, навести, що не встигнеш озирнутись — а над твоєю могилою вже Шопена грають.

— І твоя Мілка щось про ворожбу говорила…

— Говорила.

— А ти бодай щось у цьому напрямі робив? Скажімо, попросив ще раз у Вікторової матері отого зошита, аби перечитати уважніше?

— Того ж дня, як Мілку відвідав.

— А до речі, синтоміцинової мазі в аптеці вистачило? Чи довелось у воді довимочувати старим козацьким способом? Закрий рота, муха влетить. Інакше запитаю, чого це ти останнім часом вподобав певну частину тіла людей, схильних до правопорушень? Дивись, Сирота, то вже почерк.

Найкращим порятунком у цій ситуації було негайно змінити тему. І я не забарився:

— Щодо почерку, товаришу підполковник, то ви стовідсотково праві. Невідомий нам злочинець про це знає і намагається свій почерк міняти. Але проти природи не попреш.

— Теж мені, Мишко Япончик знайшовся. Зміна почерку — це теж почерк. Але як він його міняє, твій Музикант? Ну, влаштовує аварії машинам так, що експертиза не підкопається. Як саме — не знаємо, але, сподіваюся, дізнаємось. Слідство, Сирота, воно як вода: все сміття, врешті-решт спливає.

— Машини — то одне, а самогубства — то інше.

— Які ще такі самогубства? Якщо Вікторове, то воно в однині. Що ти ще приплів, Сирота?

— А ось що, товаришу підполковник. Виписка з того зошита, котрий ви мені порадили перечитати. Цитую: «За останні два роки в Києві зріс процент самогубств людей у зрілому, найпродуктивнішому віці 35–45 років з нормальним здоров’ям, неушкодженою психікою і за відсутності будь-яких причин психологічного плану (нещасне кохання, подружня зрада, шантаж, загроза судового покарання)… Це дозволяє зробити висновок, що крім невмотивованих автомобільних катастроф маємо справу з невмотивованими самогубствами, оскільки світова статистика не зафіксувала суїцидів у вищезгаданій віковій групі за відсутності вищеперерахованих причин». Кінець цитати.

— Більше там нічого немає?

— Є. Прочитати? Будь ласка. «Виняток із