Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

— Питання можна, товаришу полковник? А гравець на скрипці — це куди?

— Зелений ви ще, Сирота, бо справжньої «фені», бачу, і не нюхали. Все по фраєрах працюєте. Грати на скрипці — це не «куди», а «що». Грати на вікні підпилювати, ось що це означає. І до речі, Сирота, не дай вам Боже, щоб колись на вас справжні блатні на чотири зірочки зіграли.

Сказав — і красиво вийшов, не попрощавшись. Він у нас такий. Я часом навіть думаю, чи не втратив театр в особі нашого Полкана стовідсоткового українського Качалова.

Виручив мене, як завжди, Старий.

— Даремно він до тебе чіпляється, Сирота. В Університеті «блатну музику» навіть юристам перестали читати. Щоб ти знав — «зіграти в чотири зірочки» означає поставити на кон чиєсь життя. Іноді ставлять на одного з картярів, іноді — на зовсім сторонню людину, наприклад, старшого інспектора Київського кримінального розшуку. В деяких «зонах» цю гру називають «у три дірочки». Тоді той, хто програє, повинен вбити того, на кого йому покажуть.

— Маячня якась, товаришу підполковник.

— Для тебе маячня, для когось — життя. Це з якого боку подивитися.

Я погодився, проте невмотивована цікавість Полковника перекинулась і мені. Тому я подзвонив подрузі покійного Віктора. Вона по-своєму зраділа:

— Привіт, Сирота. Сподіваюся, ти не з того світу дзвониш?

— Поки що ні. Жартики ж у тебе…

— Чого хотів?

— Ти не пам’ятаєш, які цигарки курив Віктор?

— Всіх не пам’ятаю. Бо якогось одного улюбленого сорту у нього не було. Навіть сигари кубинські пробував, тоненькі такі. Але тут уже я вибухнула: сказала, аніж цим смородом дихати, крайте зі своїх старих шкарпеток самокрутку зроби.

— А останнім часом які у нього були?

— «Золоте руно». Цікавий такий запах, десь навіть приємний. Йому хтось чи то подарував, чи на замовлення з Москви привіз. Не пам’ятаю…

— Всі скурив чи щось залишилося?

— Спитай щось простіше. Мені того дня тільки його цигарки в голові й були. Якщо хочеш, я спитаю у мами і передзвоню.

Перша ж інформація, яку я дістав про «корти для інтелігенції», примусила мене глибоко замислитися. Кілька років тому тут, ні сіло ні впало, засвітилися наркотики. Річ для нашого тихого провінційного Києва незвична і навіть екзотична. Принаймні, на той час. Тоді і терміну цього не було — наркотики. Писали в протоколах: «препарати або ліки з вмістом наркотичних речовин». А тут раптом розкрили справжнісінький канал постачання «Середня Азія — Київ» і з досить широким колом клієнтури. Взяли слід і вийшли на склад готової продукції. У самому центрі міста, в п’ятикімнатній квартирі відомого композитора, професора консерваторії. Його молодша дочка, виявляється, влаштувала вдома симпатичну схованку в глибині антресолів. Звідси вона невеликими порціями тягала зілля на оцей-таки корт своєму напарнику, який кимсь там працював, якоюсь шісткою. А вже він розповсюджував товар серед псевдоспортсменів.

На жаль, нашим хлопцям сказали недвозначно: сюди не ходіть, туди не рипайтеся, там не ваша парафія, а тут не ваше свиняче діло. А якщо хтось, не дай Боже, гляне вгору — вилетите з органів. І з партії.

В результаті дозволили притягнути тільки професорську дочку і її напарника по кортах. Юна тенісистка мовчала на слідстві і на суді (звичайно ж таки, закритому), мовчки одержала своїх вісім років і відбула по етапу у віддалені райони Радянського Союзу. Хлопчина, мов той папуга, повторював, що нікому з постійних відвідувачів він цієї гидоти навіть не пропонував, переховував її у своїй підсобці і продавав якимсь ближче не встановленим шмаркачам, прізвищ яких, звичайно, не знав і зустрічався з ними не більше одного разу. На тому й затявся, доки не помер у слідчому ізоляторі. Виявляється, він сам був наркоманом, перепрошую, «залежним від медикаментозних засобів, котрі мали у своєму складі наркотичні речовини», а тому не витримав ломки.

Від автора:

При всій повазі до мого покійного друга, мушу визнати, що тут розповідь Олекси дещо розходиться з істиною. Історія з наркотиками на елітних тенісних кортах мала досить широкий резонанс серед тодішньої київської «золотої молоді». Ходити під легким наркотичним кайфом було навіть модно. Проте міліцейська акція, нехай навіть проведена під суворим контролем партійного керівництва, справила належне враження. На якийсь час ця «Мода» зникла. Справжню ж хвилю наркоматі спровокувала афганська воєнна авантюра, коли тисячі вчорашніх хлопчиків повернулися після служби в «обмеженому контингенті» закінченими наркоманами. Але це було пізніше.

Звичайно, і до Афгану не все було так тихо і безхмарно, як могло би здатися і як переконують зараз нинішню молодь деякі ветерани. Олексі довелося ще кілька разів перетнутися з самопальними наркоділками. Але про це — в наступних розповідях. А зараз час повертатися до великого тенісу.

Олекса Сирота: