Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

дозволяти мені й надалі нести його. Ми не розмовляли. Ми наполегливо пересувалися рівниною мертвих чагарників, і виснажена худоба піднімала голови, спостерігаючи, як ми бредемо повз. Віддалік стояли три фортеці; кози шукали траву поміж їх зруйнованих бастіонів. Ще далі виднілися чорні піраміди наметів, що належали фередхаям. Поміж них промайнула якась червона тканина і враз зникла. Ми дісталися до кованої брами у гранітній стіні, яка оточувала землі принца.

Брама похилилася на іржавих петлях, перехнябилася наче сардонічно скривлений рот. Ми рушили, похитуючись, через занедбані сади. Вітер втишився; у непорушному повітрі стало чути голосне дихання Мироса. Схоже, дістатися до будинку займе чимало часу. Коли ми нарешті добрели туди, то побачили, що куполи даху закаляні воронячим послідом, на віконницях облущилася стара фарба, кам'яні мури потемніли й зруйнувалися на кутах, а терасу поглинула тінь голих штамбових троянд. Ми стояли й дивилися на дім. Небо над передгір'ями потемніло, і стіни зустріли нас сірим шерехатим світлом. Безгоміння мало таку глибину, немов тиша запала після удару дзвону, і відлуння завмерло, і кожен чекає настання того, що було прикликано тим дзвоном.

Двері не було замкнені. Піддалися зі стогоном. Подих затхлого повітря, холодний, як протяг з голого пагорба, пестив мені обличчя. — Почекай тут, — шепнув я Миросу, опускаючи його на каміння ґанку. Він одразу ліг набік, згорнувся калачиком і закрив очі.

Я широко прочинив двері.

— Агов! — гукнув з порога.

Луна збентежила мене, аж поки я не ступив досередини, у величезний купольний зал Саренга-Халадлі; кестеньїйською ця назва означає «Дім Коня, Мій Палац», бо якось принц приїздив сюди на сезон полювання. Переді мною простяглася підлога з кольорового каменю, що потьмяніла під шаром пилу і віддзеркалювалася вгорі вітражним склом купола. Із зали провадили сім арок червоного й зеленого порфіру; в кожній гніздилася непроникна темрява. Палац, як я потім дізнався, був круглий на подобу троянди, бо троянда вважається на нагір'ї сприятливим знаком. Того першого дня його позбавлені світла коридори, ледь помітно вигнуті, терзали мене зловісним знущанням лабіринту.

— Агов! Агов! — кричав я, наосліп перебігаючи залами. В тих моїх криках було безсилля і лихоманка, а чого в них не було — це, звісно, надії. Гнітюча занедбаність тих кімнат, де гобелени розсипалися від мого дотику, була свідченням того, що в будинку не жив жоден слуга. Ані слуги, ані доглядача, ані провідника, і лише година залишається до настання темряви. Я сконцентрував думки, і рухи стали осмисленішими, не такими відчайдушними. Помітив старовинні меблі з викарбуваною печаттю — імперським гранатом: отже, дрова є. У великих підлогових лампах вітальні знайшлися залишки дорогоцінної олії. І, нарешті, з радісним вигуком я виявив підземну кухню, а в ній порцелянову піч, прикрашену в'язанками зморщеного часнику; намацав руками старе кресало, кілька погризених щурами свічок, жерстяну банку з борошном і жменьку негодящої картоплі.

Запалив свічку і поспішив наверх. Світло свічки не надто допомагало мені відшукати дорогу, якою я раніше йшов: воно радше сліпило мене, мерехтливо нипаючи стінами коридора. Його золотиста, як черевце оси, іскра вихоплювала з мороку клапті брудного паперу, розмальованого геліотропами, мереживо скам'янілої папороті, спинку різьбленого крісла.

— Миросе, — гукнув я, але голос поглинула темрява. Я поспішив повз склепінчасті проходи, звідки визирали білими очима стривожені статуї, і врешті вийшов до центральної зали, де місячне світло, що падало крізь прочинені двері, перетворило плити підлоги у примарні кристали. Підбори черевиків ковзали тією холодною мозаїкою. — Миросе.

Він лежав там, де я його залишив, при самих дверях, і спав на боці. Його щока при світлі свічки виглядала сірою, неначе стояча вода. Я затяг його усередину й причинив двері.

* * *

Кімнати були холодні, похмурі, ветхі, наповнені темрявою і затхлим смородом; ліжка заховані в шафах-альковах — такий був звичай при королівському дворі. Я затяг Мироса на одне з таких ліжок і повкривав його всім тим, що вдалося знайти: овечими шкурами, зотлілими гобеленами, важкими від пилу килимами. Вогню не розкладав: навіть ота свічечка в руках мене тривожила. Уява весь час малювала картину, як її світло просочується крізь похилий дах тераси. Чи не зуміє те світло пробитися крізь брунатні арабески трояндових пагонів куди-небудь у пустелю, де якийсь пастух упіймає його на кінчик свого ножа?

— Води, — простогнав Мирос уві сні.

Я дав йому напитися з тевроанського бурдюка; то були рештки чистої холодної води, що її ми набрали у Єїдесі. Він закашлявся, повернувся набік і заснув. Я помацав його чоло: було гаряче й сухе. Ось уже сім днів ніхто не оглядав його рану. Поки ми долали перевал, я твердив собі, що на це немає часу; тепер же усвідомлював, що просто боявся це зробити. Завтра, — постановив. Прослизнув у сусідню кімнату з великим ліжком-альковом, де впав на рипучий матрац, набитий кінським волосом.

Та сон не йшов. Не було спокою. Отож підвівся з ліжка і, загорнувшись у килим, щоб було тепліше, заходився відчиняти віконниці, що трималися на громіздких мосяжних засувах. Місяць викотився над пагорбами, немов містичне одкровення, і сотав своє тихе сяйво — аж довелося примружитись. Олондрія залишилася позаду; переді мною постала ніч у пустелі, нерухома й велична. Я перебував у тій провінції імперії, яка найбільш неохоче піддавалася впливу; Лімрос Дейнівельський з цього приводу зауважив: «У цій країні з її схильністю до демонстрації норову не знайдеш пса, що не був би вельможею, і води, що не була б замерзлою». Але Орем таки прибуде, — думав я собі. Приїде сам або пришле когось із тілом. Якщо його вбили або ув'язнили, цього не вдасться приховати. Верховна Жриця дізнається про це, або принц дізнається, а вони знають, де нас шукати, отож пошлють у гори рятувальний загін.

* * *

Але Орем не приїхав. Ніхто не приїхав.

Не знаю, як довго ми чекали в цьому домі, покинутому напрозволяще на краю