Читати книгу - "Історик"

— Але більше нічого немає, — роздратовано заперечив Барлі. — Я питав про таксі, машини, вантажівки, візки, автостоп, що ще ти хочеш, щоб я зробив?

Ми йшли селом мовчки. Був пізній вечір, що приходив на зміну сонному теплому дню. Усі, кого ми бачили біля дверей або в садах, здавалися нам заціпенілими, ніби хтось наклав на них прокляття. Коли ми наблизилися до фермерського будинку, то побачили вивіску, намальовану від руки, й прилавок, на якому продавалися яйця, сир і вино. Вийшла жінка, витираючи руки об простий фартух; вона начебто й не здивувалася, побачивши нас. Коли Барлі відрекомендував мене як свою сестру, вона приємно посміхнулася і не ставила жодних питань, навіть не поцікавившись, чому в нас немає багажу. Барлі запитав, чи є в неї кімната для нас, і жінка відповіла стиха: «Так, так» — ніби вона розмовляла сама з собою. Фермерський двір був геть укритий суцільним брудом, де-не-де росли квіти, бігали кури, під карнизом стояли пластикові кошики, кам’яні хліви й будинок безладно тулилися посеред двору. Дружина фермера сказала нам, що ми можемо повечеряти в саду, а наша кімната буде поруч із садом, у старій частині будинку.

Ми мовчки пішли за нашою господаркою через ледь освітлену кухню й увійшли в маленьке крило, де колись, напевно, спали кухарі. У спальні мене приємно здивували два ліжка, що стояли біля протилежних стін, розділених великою дерев’яною шафою. Кімната для вмивання була поруч, там був фарбований туалет і раковина. Усе було бездоганно чистим, штори накрохмалені, старовинна вишивка на стіні сяяла в променях сонця. Я пішла у ванну і вмилася холодною водою, поки Барлі розплачувався з жінкою.

Коли я вийшла, Барлі запропонував прогулятися, господарка обіцяла приготувати вечерю лише за годину. Спочатку я не хотіла залишати надійні стіни ферми, але зовні, під гіллям тінистих дерев було прохолодно, і ми гуляли по руїнах колись, напевно, багатого будинку. Барлі протиснувся через огорожу, і я пішла за ним. Від кам’яних стін залишився тільки фундамент, тепер це були лише обриси колишніх кімнат і стін, одна вціліла вежа надавала цій місцині величі. У наполовину відчиненому хліву лежало сіно, було таке враження, що старий будинок використовували як сховище. Яскравий промінь світла падав на стайні.

Барлі сів на руїни й подивився на мене.

— Бачу, ти розлючена, — сказав він з досадою. — Звісно, ти не проти, щоб я рятував тебе від неминучої небезпеки, але я ж маю ще й надалі подбати, щоб в тебе не було жодних негараздів.

Від його нахабства в мене на якусь мить перехопило подих.

— Як ти смієш? — нарешті сказала я й пішла від нього, спотикаючись об каміння.

Я почула, як Барлі наздоганяє мене.

— Ти б хотіла залишитись на тому потязі? — запитав він спокійнішим голосом.

— Звичайно ж, ні, — я не оберталася до нього. — Але ти також добре знаєш, як і я, що мій батько вже може бути в Сен-Матьє.

— Але Дракула, або хто б це не був, ще не там.

— Він тепер на день попереду нас, — відповіла я, дивлячись через поля.

Удалечині, за вершинами тополь, бовваніла сільська церква. Усе було таким же яскравим, як на картинці, бракувало лише кіз і корів.

— По-перше, — сказав Барлі (я ненавиділа його за повчальний тон), — ми не знаємо, хто був на тому потязі. Може, це був не сам лиходій. У нього були свої приспішники, судячи з листів твого батька, правильно?

— Тоді ще гірше, — відповіла я, — якщо це був один із його приспішників, тоді він сам міг бути вже Сен-Матьє.

— Або… — почав Барлі й зупинився. Я знала, що він збирався сказати. — Або він тут, поруч із нами.

— Ми точно дали зрозуміти, де ми зараз перебуваємо, — сказала я, щоб іще дужче його помучити.

— А хто це вередує? — Барлі підійшов до мене і трохи незграбно обійняв мене за плечі, і я зрозуміла, що він говорив так, ніби справді вірив історії мого батька. Сльози, які марно намагалися залишитися під віями, не втрималися й покотилися по щоках. — Ну ж бо… припини! — сказав Барлі. Поклавши голову йому на плече, я відчула, що його сорочка була мокрою від поту. За хвилину я відхилилась, і ми мовчки пішли вечеряти у фермерському саду.

Дорогою в готель Хелен майже нічого не говорила, тому я спостерігав за перехожими, вишукував у них будь-який знак ворожості, час від часу озирався, щоб перевірити, чи за нами не стежать. Доки ми дійшли до своїх кімнат, мою голову заповнювали думки про нашу безтурботність, про те, що в нас катастрофічно не вистачає інформації, щоб шукати Россі. Чи якийсь список книг, більшість із яких навіть не існує, міг допомогти нам?

— Ходімо до мене в кімнату, — сказала Хелен без церемоній, тільки-но ми підійшли до пансіону. — Нам треба поговорити наодинці.

Відсутність у неї дівочої сором’язливості, мабуть, побавила б мене за інших обставин, але зараз її обличчя було таким рішучим і серйозним, що мені залишалося тільки гадати про те, що вона мала на думці. Хоча тієї миті ніщо не могло б бути менш звабним, ніж вираз її обличчя. Ліжко в її кімнаті було акуратно застелене, а деякі її особисті речі були прибрані. Вона присіла на підвіконня й показала мені жестом на стілець.

— Послухай, — сказала вона, знімаючи рукавички й капелюшок. — Мені дещо спало на думку. Я думаю, що ми в пошуках Россі зайшли у глухий кут.

Я похмуро погодився.

— Саме про це я й думав останні півгодини. Хоча, може, Тургут знайде якусь нову інформацію серед своїх друзів.

Вона недовірливо похитала головою.

— Не будемо віддаватися незбутнім мріям.

— Нездійсненним мріям, — виправив я її без ентузіазму.

— Нездійсненним мріям, — повторила вона. — Я подумала про те, що ми ігноруємо дуже важливе джерело інформації.

Я вп’яв очі в неї.

— Яке це?

— Мою матір, — сказала вона просто. — Ти мав рацію, коли запитував мене про неї ще в Сполучених Штатах. Я цілий день про неї думала. Вона знала професора Россі задовго до того, як ти з ним познайомився, а я ніколи не розпитувала її про нього відтоді, коли вона сказала, що він мій батько. Не знаю, чому не запитувала, напевно, тому, що це було для неї болючою темою. До того ж, — вона зітхнула, — моя мати дуже проста. Я не думала, що вона може щось доповнити до моїх знань про роботу професора Россі. Навіть коли вона торік сказала мені, що професор Россі вірив у те, що