Читати книгу - "Історик"

— Неймовірно! — нарешті видихнув Тургут. — Я ніколи не мріяв про такий день, коли побачу другу таку саму книгу.

— І почуєте про третю, — нагадав я йому, — пам’ятаєте, що я бачив на власні очі таку саму третю книгу. Малюнок у книзі Россі був таким самим.

Тургут кивнув.

— І що, друзі мої, це може означати? — він уже розкладав копії карт поруч із книгами й порівнював обриси дракона з річками й горами. — Разюче… — промурмотів він. — Подумати тільки, сам я ніколи не помічав цього раніше. Вони справді схожі. Дракон — це карта. Але карта чого? — його очі заблищали.

— Саме це намагався з’ясувати Россі тут, в архіві, — сказав я, зітхнувши. — Ех, якби тільки він зробив більше кроків пізніше, щоб розгадати значення.

— Можливо, він робив, — задумливо сказала Хелен, і я обернувся до неї, щоб запитати, що вона мала на увазі. Тієї миті двері між дивними гірляндами з часнику розчинилися, і ми обоє підскочили від несподіванки. Але замість якогось монстра у дверях з’явилася маленька всміхнена жінка в зеленій сукні. Це була дружина Тургута. Ми всі підвелися, щоб привітатися з нею.

— Добрий день, люба. — Тургут швидко завів її в кімнату. — Ось мої друзі, професори зі Сполучених Штатів, як я й казав тобі.

Він по черзі відрекомендував нас, а місіс Бора потисла нам руки, чемно посміхаючись. На зріст вона була вдвічі менша за Тургута, у неї були зелені очі, обрамлені довгими віями, трохи гачкуватий ніс і копиця рудого волосся.

— Вибачте, що не зустріла вас раніше, — вона повільно говорила англійською, обережно вимовляючи всі слова. — Напевно, мій чоловік нічим не нагодував вас, так?

Ми запевнили її, що нас нагодували чудовим обідом, але вона із сумнівом похитала головою.

— Містер Бора ніколи не годує гостей смачним обідом. Я… доведеться посварити його! — вона погрозила своїм маленьким кулачком чоловікові, а той, задоволений, дивився на неї.

— Я дуже боюся свою дружину, — сказав він нам самовдоволено. — Вона дика, як амазонка.

Хелен, що дивилася на місіс Бора зверху, посміхнулася їм обом, вони насправді були неповторні.

— А зараз, — сказала місіс Бора, — він набридає вам своєю жахливою колекцією, вибачте.

За кілька хвилин ми знову сиділи на розкішних диванах, а місіс Бора наливала нам каву. Я бачив її витончену, мініатюрну красу, у неї були спокійні манери, на вигляд їй було років сорок. Англійська в неї була на середньому рівні, але вона прикрашала це гарним гумором, ніби її чоловік часто приводив додому англійських гостей. У неї була проста, елегантна сукня, вишукані жести. Я уявляв маленьких дітей, з якими вона працювала в дитячому садку, вони, мабуть, доходили їй до підборіддя. Я задумався про те, чи є в них із Тургутом власні діти, бо в кімнатах не було фотографій дітей і жодних інших доказів їх існування, але запитати я не наважувався.

— Мій чоловік показав вам місто? — запитала місіс Бора Хелен.

— Так, дещо, — відповіла Хелен. — Боюся, сьогодні ми забрали в нього багато часу.

— Ні, це я зайняв багато вашого, — Тургут із задоволенням попивав каву. — Але в нас попереду все ще багато роботи. Люба, — звернувся він до дружини, — ми шукаємо зниклого професора, тому я буду зайнятий кілька днів.

— Зниклого професора? — спокійно посміхнувшись, запитала його місіс Бора. — Добре, але спочатку ми маємо пообідати. Сподіваюсь, ви будете їсти? — вона звернулась до нас.

Думка про їжу була нестерпною, я намагався не дивитися на Хелен. Хоча для Хелен це, здавалося, було цілком нормальним:

— Спасибі, місіс Бора, ви дуже люб’язні, але нам треба повертатися в наш готель, у нас там зустріч о п’ятій годині.

— Правда? — я був уражений, але мені нічого не залишалося, як підіграти: — Так, так. Один американець прийде до нас увечері. Але ми сподіваємося побачити вас обох знову.

Тургут кивнув.

— Я зараз перегляну в моїй бібліотеці все, що може хоч якось допомогти нам. Ми маємо подумати, чи не знаходиться могила Дракули в Стамбулі. Може, ці карти показують якусь частину міста. Тут у мене є кілька старих книг про місто, а також декілька друзів, у яких можна знайти гарні колекції. Сьогодні ввечері я пошукаю для вас усе це.

— Дракула, — місіс Бора похитала головою. — Мені Шекспір подобається більше, ніж Дракула. Це, принаймні, здоровий інтерес. До того ж, — вона грайливо поглянула на чоловіка, — Шекспір оплачує наші рахунки.

Вони провели нас до самих дверей, де ми попрощалися, і Тургут змусив нас пообіцяти, що ми зустрінемося з ним завтра о дев’ятій годині біля нашого готелю. Він принесе нову інформацію, якщо знайде її, і ми ще раз сходимо в архів, щоб подивитися, чи є там якісь зміни. А тим часом, попередив він нас, ми повинні бути обережнішими, скрізь помічати ознаки стеження або небезпеки. Тургут хотів провести нас до самого готелю, але ми запевнили його, що самі доїдемо на поромі, який вирушав за двадцять хвилин, як він сказав. Подружжя Бора провело нас до самого під’їзду. Вони, стоячи поруч на сходах, трималися за руки і гукали нам «до побачення». Я раз чи два обертався, поки ми йшли вулицею під покривом листя фігових дерев і лип.

— Це щасливий шлюб, гадаю, — сказав я Хелен і відразу ж пошкодував, тому що вона характерно пирхнула.

— Ходімо, янкі, — сказала вона. — У нас іще є справи.

Зазвичай я б посміхнувся на такі слова, але тоді щось змусило мене обернутися. Я подивився на неї й здригнувся. У моїй голові крутилася ще одна думка під час цього дивного вечірнього візиту, я відганяв цю думку від себе до останньої миті. Дивлячись на Хелен, коли вона спрямувала на мене свій оцінюючий погляд, я був уражений подібністю між її сильними гарними рисами обличчя й тим відразливим портретом, що висів за завісою у Тургута.

Розділ 33

Коли експрес у Перпіньян остаточно зник за сріблистими деревами й дахами сільських будинків, Барлі стрепенувся:

— Отже, він на потязі, а ми ні.

— Так, — відповіла я. — І він знає, де ми.

— Не надовго, — Барлі попрямував до каси, у якій старий чоловік, здавалося, куняв, але потім набрав поважного вигляду. Потім він повернувся і сказав: — Наступний потягу Перпіньян буде не раніше завтрашнього ранку, немає й жодного автобуса до найближчого міста до завтрашнього вечора. Залишається найняти кімнату на якійсь фермі, приблизно за півкілометра від села. Ми можемо переночувати там і повернутися завтра вранці на наш потяг.

Я не знала, гніватися чи плакати.

— Барлі, я не можу чекати