Читати книгу - "Крила кольору хмар"

переді мною чи ще якоюсь дурницею тримають, відмовся, янголя. Бо ми для них — комахи, не сьогодні, так завтра роздавлять. Мене вже точно! І в цьому твоєї вини не буде. А коли погодишся з ними сплутатися, то за рік згадаєш сьогоднішню ніч — і здивуєшся, через кого і через що переймалася. Будеш гарним сірим янголом, може, навіть найкращим, але вже не вітатимешся з сонцем, не розмовлятимеш з деревами, бо вони для тебе стануть дріб’язком. Не дурій, Адо. Душу можна втратити не лишень продаючи її.

— Це ти не дурій, Інно! — серджуся щиро. — Ти точно ні в чому не винна, не тебе б, то іншу чи іншого цапа-відбувайла відшукали, хоч ту саму Христинку. Усе, забирайся звідси! Я тебе, якщо виживу, обов’язково знайду, і тоді договоримо.

— Окей, санні, договоримо. І, Адко, будь ласка, тримайся.

Здається, вона зломлена. Настільки, що стала сильнішою, бо страх залишився десь далеко позаду. Не знала, що так буває. І про «договоримо» ми обидві збрехали. Я відчуваю без всякого передбачення, що вона не буде залягати на дно. Швидше за все, чкурне із міста куди подалі, ледь оклигає. А такі, як вона, оклигують швидко. Нашукає собі інше місто: менше, тихіше, спокійніше… Там і новий рік зустріне… А про ці пригоди заборонить собі й згадувати. Правда, зараз вона сама вірить у те, що дочекається розмови. А я… я їй вдячна. Коли отак озвучують твої думки, то стає легше налаштуватися остаточно.

— Зворушливо, — хмикає Мечислав. Але він теж напружений так, що ледь не бринить струною, тож немає зайвих сил на кепкування й напучування. — Почнемо?

— А з Софією поговорити можна на зекономлений час?

— Аделаїдо! — він підвищує голос, поки що не надто сильно. — Ми ж домовлялися, що..

Я його різко уриваю:

— А ото хіба не вона?

Тепер точно всім не до Інки. Он, очима їдять і Софію, і Мечислава, і мене.

— Так, це я, — Софія поривчасто скидає з голови каптур. Голос сердитий та трохи втомлений. — І знаходжуся тут по праву. Чи в когось є сумніви?!

У мене навіть не виходить злитися на неї: на обличчі під оком синець, на шиї темна смуга, мов хтось її намагався задушити. На аварію не схоже, на випадкову травму тим паче. А от те, що вона оті сліди не маскує, — дивно. Чи то з відчаю, чи, знову ж, гординя, мовляв, та плювала я на всіх.

— А темні тоді де? Ну, ті, що тебе викрали та утримували? — Моє запитання видається дурнуватим, але, схоже, іншим про це теж цікаво дізнатися. Он як витріщаються.

— Адусю, сонечко, — Софія зітхає майже щиро. — Та яке це має значення? Ну, он стоять неподалік, спостерігають. І не роблять зайвих рухів. Ти ж не думала, що янголи влаштують бої без правил? Одне одному в горлянку вчепляться, почнуть битися за щось там ефемерне. У Втраченому Раю здобичі на всіх вистачить. Та ти, напевно, не дуже і в курсі, яку скриньку Пандори збираєшся відімкнути. Я взагалі завжди вважала, що не годиться дітей у дорослі ігри вплутувати.

— Змовкни, сучко! — Це вже Мечислав. Мені хочеться відступити вбік, бо я добре відчуваю, наскільки важко йому в цю мить стримувати всередині звіра. Завдяки подарованому паном Олегом оберегу я запах звіра не чую, тільки відчуваю його міць. — Дай Аделаїді спокій. Не ревнуй її до того, до чого не варто ревнувати. Так, ти не спромоглася народити спадкоємця. І дівку на світ Божий привела. Так, ти заздриш силі та молодості Аделаїди. Так, і ти не жертва, незважаючи на всі синці та рани на тілі. Темні янголи не бувають жертвами. Чи не час скинути маску, Софіє?! Завжди дивувався тому, яке ім’я ти для себе вибрала, коли ставала людиною. Софія — премудрість Божа!

Софія гнівно блискає очима, але стримує себе і навіть чіпляє на губи щось схоже на посмішку.

— Ну-ну, Мечиславчику! Давай не перетворювати ритуал на сімейні чвари. Тим паче, що ти не знаєш усієї правди. Так, твоя кохана Адця дуже сильна. Настільки, що моїй Христі заговорену ляльку в подарунок підсунула. І не зі звичайними там відьмацькими чарами. А правдиву, янгольську. Де тільки її нашукала? А ти добре знаєш, що заговорений подарунок янгола, якщо він перебуває у руках звичайної людини, — то лишень оберіг. А коли його помножити на силу іншого янгола, то такі чари можуть і вбити. І наша Христя ледве не вкатрупила мого любого братика за допомогою Адчиної ляльки.

До мене аж тепер доходить зміст слів: «Темні янголи не бувають жертвами». Софія теж янгол, тільки темний. Бідна Христинка! У мене хоч мати більш-менш нормальна. Згадую свою візуалізацію душі Софії. «Потворна троянда». Вона таки на неї схожа, але така, що заради краплі життя готова на все, навіть на вбивство.

Софія тим часом розійшлася.

— До речі, Адочко, спасибі, що опікуєшся Христею. Така старша сестра — то цілий скарб. Ох-ох, не знаю навіть, Мечиславе, чи дозволити тобі спілкуватися з Христиною, чи ні? Пригадуєш, як і чому ти від нас пішов?

Трясця, вони не зарано почали малою торгувати? У випадку зі мною хоч повноліття дочекалися…

— А можна Христинку нікуди і нікому не передавати? Я її собі заберу, а ви ще одного собі народите, га? І обов’язково хлопця, спадкоємця тобто, Вартового! — злісно кидаю в очі Софії та Мечиславу.

Мечислав брутально лається, косуючи на місяць. Година вже досить пізня. А тут баби зі своїми чварами.

— Тихо! Заткнулися обидві. Якщо до перших півнів не встигнемо, то я вас обох укатруплю. Ну, Аделаїдо, почнімо! РИТУАЛ!

Почнімо! Мовчки знімаю ключ із ланцюжка, міцно затискаючи в руці білосніжну пір’їну.

Тим часом Мечислав починає щось бурмотіти, піднявши голову та руки долонями догори. Разом із ним у схожий транс впадають усі істоти в чорних каптурах, котрі згуртувалися довкола озера.

І я фізично відчуваю, як вібрації від слів янголиної молитви чи заклинання, які я поки не дуже розумію, розтікаються Світовидовим полем. Вода на поверхні озерця починає дрібно тремтіти, легкий вітерець закручується в смерч і котить плесом води.

І все враз припиняється, як і почалося. Несподівано. Моторошна тиша стоїть над світом. Здається, навіть місяць у високості застиг в очікуванні.

Мечислав простягає до мене руку. Я розумію, чого він хоче.

Піднімаю над головою ключ. Янгольський натовп подається вперед, аби краще розгледіти диво-річ.

Мечислав бере до рук факел, підходить до озера впритул. Те саме роблять усі ті, хто тримає в руках смолоскипи. Якусь хвилю чорні