Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Так я ж ось прочитав, засвоїв дудуктивний метод пана Гольмца. І справді він — величина! — кажу і показую ту ж книжечку, яку мені кадети залишили.

— Не дудуктивний, а дедуктивний метод! — повчає мене Маєвський.

— Так речі збирати? — питаю. Граф озирається навколо, наче бунтівник якийсь.

— Так. У пана Гольмца термінова справа, то як тільки діамант він знайде, одразу поїде з Сум.

— Потягом?

— Так, я потім на вокзал піду квитки купувати.

— А діамант він точно знайде?

— Обов’язково. Зараз він на скрипці в лікарні грає, каже, що для повного зосередження і остаточного розв’язання справи.

— Який же талант! — тільки головою я кручу. — Ну, щасти вам, Климентію Євграфовичу.

Далі на поштамт поїхав. Там уже чекала відповідь на мене з Києва. Телеграму взяв і до магазину «Фрукти та інші колоніальні товари» поспішив.

— Банани в вас є?

— Свіжих, на жаль, немає. Але є сушені, дуже смачні! — каже мені прикажчик, із яким я на вулиці якось говорив, але він мене не запам’ятав, бо окрім того, що морда в мене викликає довіру, так ще і важко запам’ятовується. — А що так усім банани знадобилися? За останній тиждень вже четвертий раз мене питають.

— Мій пан бананів схотів. А може, таки подивитеся? — підморгую і цілий рубль на прилавок викладаю.

— Ну, навіть не знаю, — зітхає продавець. Ще один рубль на прилавку. — Треба подивитися, — каже, але на місці стоїть. Третій рубль з’являється. — Щось пригадую.

Тут уже я розізлився. Бо ж треба і честь знати. Беру рублі і до виходу.

— Зачекайте! Зачекайте! — злякався прикажчик і вмить приніс мені два банани. — Це останні, більше немає.

Розплатився я, взяв банани — і на вокзал. Дивлюся, візник, який мене усюди возив, чогось кривиться.

— Що не так? — питаю прямо.

— Та ви хоч трохи заплатіть. А то он буває так, що цілий день поїздять, а потім кажуть, що грошей немає. Мужику я хоч морду наб’ю, а за благородного мене до холодної посадять.

— Та який я же благородний? — дивуюся.

— Але й не мужик, — зітхає візник. — Он як із панами балакаєте, наче рівний!

От, думаю біда. Для панів я — мужик, для мужиків — пан, для всіх чужий. І ніколи мені ані паном не стати, ані мужиком.

— Тримай гроші.

— Та це багато! — аж лякається візник.

— Це за цілий день. І ти ще мені знадобишся. Поїхали!

Після грошей візник помітно звеселів, аж летів до вокзалу. Там якраз встигли на харківський потяг. Приїхало ним десятки зо два народу. Здебільшого журналіст Балакали між собою про те, що писатимуть про сенсаційне викрадення «Зірки Сходу». Серед журналістів побачив я одного чоловіка, потрібного мені. Трохи накульгував він. А ще ніс футляр з-під скрипки й невеличку валізу. Чоловік років сорока, озирався навкруги, діяв рішуче. Пішов онде до візників, обдивився їх, обрав найкращий екіпаж із парою добрих коней, щось там побалакав і сів. Поїхали вони. А я за ними. Чоловік приїхав до лікарні, вийшов. Поліція намагалася його зупинити, але показав якусь посвідку і пройшов.

— А хто такий? — питаю у поліцейських.

— Та з Харкова, якийсь документ, а що саме, ми й не роздивилися, — кажуть вони.

Документ то добре, але рубль теж непогано, бо дав поліцейським і зайшов до лікарні. Пішов за тим чоловіком Його до палати кадети не хотіли пускати, але вийшов сам Гольмц. Блідий, але на ногах уже тримався.

— Це прибуль мій улюблений скрипка. Пропусти! — наказав кадетам, і вони пропустили.

Якихось кілька хвилин харківський гість побув у Гольмца, а потім вийшов, швиденько у візок і поїхав. Ми за ним їхали у бік кадетського корпусу, але перед самим корпусом повернули на вузьку дорогу над урвищем, яке оточувало корпус із трьох боків. Там уже їхати слідом небезпечно було, бо побачили б, то я свого візника залишив і побіг. Гість свого візника зупинив біля огорожі, за якою якраз дуб великий ріс. Чоловік виліз з екіпажу, трохи відійшов і спритно видерся на стіну. Зістрибнув на територію корпусу. Я поспішив за ним Гість уважно оглядався і йшов по алеї. Навколо ні душі, всі були біля центральних воріт, чекали на Гольмца. Гість же вийшов на липову алею і пройшовся нею. Не дійшовши до центральної будівлі, зупинився. Ніби дерева рахував. Потім підійшов до однієї з лип, спритно видерся, виліз десь на сажень, озирнувся. Навколо ані душі, крім мене, але я сховався добре, не позбувся ще філерських умінь. Гість трохи посидів на дереві, а потім зліз і пішов до огорожі. Переліз ізбоку й повернувся до екіпажу. Мабуть, чекати збирався той харків’янин, бо книжку дістав. Про Шерлока Гольмца.

Я пройшов повз візок, метрів сто ще, поки дорога трохи вбік не взяла, і сховався за рогом Подивився, що дорога вузенька. А тут великий камінь під стіною лежить. Мабуть, із нього каміння дрібніше били, коли огорожу будували. Великий камінь, важкий, як для одної людини. Але що поробиш? Узявся я за нього, кілька хвилин совався, поки зірвав з місця. Підняти б його ніколи не підняв, а ось котити можна Викотив його на дорогу, посередині якраз. Дебелий камінь, жодного візка не пропустить. Присів я на нього, трохи відпочив, але часу було обмаль. Паркан переліз, щоб не видно було, повертався алеєю корпусу. Подивився, що огорожа біля дуба трохи зруйнована, зручно по ній лізти. Ще раз паркан переліз уже біля свого візника, той аж злякався.

— Ви хоч не той, не грабіжник? — питає перелякано, а сам руку кудись під сидіння засунув. Що там у нього? Сокира чи ніж?

— Ну, ти скажеш теж! — усміхаюся. — Де ти чув, щоб кадетський корпус грабували? Нехай там банк, чи магазин, чи маєток панський. А в корпусі що брати? Кадетів, чи що?

Усміхаюся чесно-чесно. Це в мене є здібність така Пам’ятаю, як їх благородь штабс-капітан Мельников хвалили мою морду за ось цей вираз:

— Золота в тебе морда, Ваню! Така морда, що все хочеться розповісти і грошей ще дати! Якби пішов ти в шахраї, то на всю б імперію гримів!

Дивлюся, що візник заспокоївся трохи, руку дістав з-під сидіння. Поїхали ми до входу в корпус А там уже велелюдно