Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

Приблизно в таку атмосферу й потрапили Колін із Джой.

— Ви багато випили? — спитав я.

— Не «ми», а Джой, — тяжко зітхнувши, сказав Колін.

— І скільки Джой випила?

— Я не лічив… Спочатку «Ґіннес», потім перейшла на віскі…

— Омайґад, можу собі уявити!

— Рахунок був доларів на дев’яносто. Причому я взяв тільки кухоль «Ґіннеса».

— Прекрасно. І що було далі?

— А далі якийсь тип став мені казати, що я повинен берегти «цю пташку», бо вона «занадто багато цвірінькає».

— А йому яке діло? Джой його зачіпала?

— Та ні, ми просто сиділи за стойкою, розмовляли, я щось розповідав, а Джой просто голосно сміялася. І все, клянуся, це все! Ми нікого не зачіпали!

— Добре, спробую тобі повірити. А далі що було?

— Той висловився на адресу Джой, а я сказав, що це не його собаче діло.

— Правильно, пишаюся тобою. А ще далі?

— Ну, він мені сказав, щоб я до нього не ліз, а потім Джой сказала, щоб він від мене відчепився, а то вона відірве йому голову і встромить її йому в дупу.

— Просто блискуче! — не витримав я. — Просто шик, блиск і красота! А далі?!

— Той іржав. І сказав їй, що нехай спробує.

— Омайґад, — Франческа затулила обличчя руками. — Джой займалася дзюдо!

— От вона його й гахнула головешкою об стіл!

— Сильно?

— Вирубався.

— Чудово.

— А потім із їхньої компашки підтяглися чуваки. І Джой сказала, що вона їх усіх тут уриє.

— Уже була така вгашена?

— Та була. І, що характерно, ніхто на неї не злився, просто їм не вірилося, що така дрібна японка могла вирубати їхнього дружбана.

— А він був великий?

— Фунтів з двісті.

— Омайґад.

— Вони й спитали, чи може Джой повторити. Укладали парі.

— І?

— І вона повторила.

— Успішно?

— Один одразу полетів. Другому руку поламала.

— Сильно?

— Та таке. Вигнулася в протилежну сторону.

— А в підсумку?

— Зламана рука, зламана ключиця, два ребра й один струс мозку.

Щоб ви розуміли: Джой — це метр шістдесят щонайбільше і вага кілограмів п’ятдесят.

— А далі?

— А далі приїхала швидка. І поліція теж. Поліція її ще й не зразу взяла.

— Pizdiets! — сказала Франческа.

Я докірливо подивився на неї. Дівчина затисла собі рота руками.

— Франческо, мені тут порадили, щоб я замість твого вульгарного «pizdiets» навчив тебе слову «torba».

— Torba? Що це таке?

— Торба — це така сумка. Найчастіше з матерії, носиться або за плечима або через плече.

— Просто сумка?

— Просто сумка. А що?

— У ній хоч би лайно носять?

— Чого лайно?!

— А чого я тоді маю говорити «torba» замість «pizdiets»?!

— Справді, — мені не було чим крити, і я повернувся до Коліна. — Добре ж ви погуляли!

Колін повісив голову.

— Усе-таки — чого ти нікому з нас не подзвонив?!

— Джой попросила нічого нікому не казати. Вона у відділку протверезіла й сильно злякалася. Я теж хотів із нею сісти, але мені пояснили, що на волі я їй допоможу більше.

Я круглими очима подивився на напарницю. Та, так само круглими, подивилася на мене.

— Дзвони Патріціо.

— Уже.

Одноповерхове поліційне управління Ґренбі розташоване поряд із місцевою мерією та публічною бібліотекою, всього за дев’ять хвилин їзди від нас.

Ми завершили мінімум запланованого на понеділок. Професор Рассел пообіцяв, що прикриє нас зі звітами, і ми вже на другій перерві поїхали туди.

Під управлінням нас уже чекав старший Франчесчин брат Патріціо, один із найкращих адвокатів штату.

— О, Мадонно! Як не з вами, то біля вас! — Патріціо театрально заломив руки, ніби жаліючись небесам на нас із Франческою. — Я заради вас переніс зустріч із клієнтом!

— Дякую, братику! — Франческа обняла й поцілувала брата в щоку.

— Ну що ж, ходімо визволяти вашу Ксену, принцесу воїнів! — Патріціо поправив краватку, дрібно перехрестився й поцілував срібний перстень із зображенням Мадонни.

Ми зайшли у відділок. Він анітрохи не нагадував гамірні й великі поліційні дільниці Нью-Йорка, які нам показують у кіно. Це був спокійний і навіть сонний поліційний департамент маленького містечка, загубленого в коннектикутських лісах. Вусатий черговий пив каву і щось жваво обговорював по телефону. Патріціо залишив нас при вході, а сам пішов до стойки і щось сказав черговому. Черговий через плече закричав на весь відділок:

— Адвокат до Такахаші! До тієї скаженої малої, що ми її взяли в суботу!

Франческа знову затулила лице руками.

Джой привели звідкілясь із глибини відділку й одразу завели в кімнату для зустрічей. Вигляд у неї був утомлений, розгублений і наляканий. Мені навіть на мить здалося, що й очі заплакані. Джой нас помітила й легенько кивнула. Після чого її завели в кімнату. За нею зайшов Патріціо. Ми залишилися при вході.

— Ваша мала? — спитав офіцер, що привів Джой.

Ми ствердно кивнули. Офіцер гмикнув і хитро подивився на нас.

— Вона налупила кузена нашого капітана!

— От же ж лажа… — засмутилися ми.

Офіцер реготнув.

— Та нічого страшного, звичайна бійка в барі. Яка п’ятниця без бійки в барі? Повеселились, як справжні чол… Гм… Таке. Словом, добре повеселилися! Чуєш, Метт, це вона приклала молодшого Джерсі мордою об стойку!

Офіцери засміялися.

На Коліна було гірко дивитися. Він вважав, що це його провина.

— Це я у всьому винен, — бубонів стажер, нервово потираючи скроні.

— Коліне, перестань. Сталося так, як сталося. Просто наступного разу пам’ятай, що як п’єте «Ґіннес», то треба після третьої пінти зупинятися. Почали пити «Ґіннес» — не переходьте на віскі. А разом із Джой краще пити десь у герметичному й наглухо закритому ізольованому приміщенні. Ще краще — взагалі не пити! Буде тобі наука, кадете! — я вже геть як полковник Вескотт почав називати Коліна «кадетом».

Колін мовчки всотував новий досвід, старанно зображаючи учня з картини Федіра Решетникова «Знову двійка».

— Як думаєте, нас звільнять?

Я задумався. Ні, я не міг дати Колінові 100 % гарантії, що з ними, як із робочою двійкою, в майбутньому все буде добре. Однак вирішив бідолаху заспокоїти.

— Не думаю, Коліне. Прямих дисциплінарних порушень у вас немає. Крім того, ти ще не знаєш, що ми з Франческою тут витворяли! Якось було… — я не встиг почати, як із кімнати вийшли Джой, Патріціо та начальник відділку.

— Джой! Що з тобою?! — Франческа кинулася до стажерки. Джой негайно заплакала, та так гірко, що навіть копи почали її заспокоювати.

— Зараз повернуть її речі, і поїдемо в суд. Її звільняють під заставу, — сказав Патріціо й почав набирати на телефоні чийсь номер.

— Пробачте, пробачте мені… Я дурна! — плакала Джой в обіймах моєї напарниці. Колін, бачу, теж почав шморгати носом.

— Та годі, годі вам. Бачите, все нормально, Джой відпустили, все буде добре!

Принесли речі: крихітний рюкзачок, пасок і якусь коробочку. Капітан її відкрив і дістав звідти абсолютно чорне лезо, з руків’ям, обмотаним шкіряним шнуром.

— Що це? — спитав капітан, тримаючи небезпечну штучку в руках.

Джой уже відкрила рота, але Патріціо її перебив:

— Це заколка для волосся, — не блимнувши, відповів замість клієнтки її адвокат. — Хіба не видно?

— Це метальний ніж, — сказав капітан. — Кунай. Подивіться.

— Хіба? — щиро здивувався Патріціо, тримаючи в руках метальний ніж. — Це десь написано? Це схоже на заколку для волосся, моя мати такою користується.

— Це… — знову почала Джой, але Патріціо так наступив їй на ногу, що дівчина зойкнула з несподіванки.

— Це заколка для волосся. Шпилька. Як це японською, Джой?

— Кандзасі… — ошелешено прошепотіла дівчина.