Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

позбавлення волі сталося за доносом про належність П. Шандрука до польського підпілля. Генерала протримали в ув’язненні 2,5 місяця й випустили тільки після втручання вищих інстанцій. Недовіру нацистів до українців підживлювала інформація щодо відверто прозахідної позиції українських політичних осередків у Франції, Великій Британії та в Північній Америці. Бюро зовнішньої політики НСДАП у своїх звітах регулярно демонструвало витяги з ворожих до Німеччини публікацій в українській пресі західних держав.

Підсумовуючи свою роботу на посаді очільника УЦК В. Кубійович пізніше писав так: «Треба визнати, що зі всіх українських земель ми в Генеральній Губернії мали поки що найкращі умовини життя. Майбутнє не було нам відоме, дальша німецька окупація могла принести для нас жахливі наслідки, але ми мусіли робити те, чого вимагала поточна хвилина. А майбутнє не було б світле; не один раз я чув від приязно до нас наставлених членів партії чи СС у розмовах при чарці (мені по змозі наливали в чарку воду): „Ви такі симпатичні люди і так добре до нас ставитеся, а якби ви знали, що вам готується...“ Але нашим обов’язком було боронити легальними способами українські інтереси в німецькій дійсності; ми мали надію, що інші наші патріоти роблять це в Уфі[38], ми шкодували, що нас немає в Лондоні».

Ще в перші дні війни Державний центр УНР, який перебував у Варшаві, висловив підтримку польській державі. Багато офіцерів Армії УНР служили на контрактній основі у Війську Польському й обіймали командні посади. Вони взяли активну участь у боях із вермахтом. Однак вереснева кампанія для українських офіцерів завершилася полоном, а українські урядовці на чолі з президентом УНР А. Лівицьким не встигли евакуюватися з країни й були інтерновані в польській столиці.

Гітлерівські спецслужби вирішили використати А. Лівицького для впливу на уенерівське середовище. Його не було заарештовано чи ув’язнено, натомість президент мав зайняти лояльну до Берліна позицію й продовжити свою діяльність як лідер УНР на окупованій Німеччиною території. Повідомлення французької преси про перехід повноважень президента УНР до В. Прокоповича в Парижі, схоже, не вплинуло на становище А. Лівицького. Навесні 1940 р. через Українське пресове бюро в Римі варшавський осередок УНР оприлюднив кілька комуністів, які закликали українців орієнтуватися на власні сили та зберігати нейтралітет, який, однак, не поширювався на СРСР. У своїх виступах колишній президент засуджував Варшавську угоду 1920 р. і піддавав гострій критиці версальську систему, встановлену Антантою після Першої світової війни.

За сприяння А. Лівицького були визволені офіцери Армії УНР, які перебували в німецькому полоні як польські військовослужбовці: П. Дяченко, Б. Барвінський, Я. Гальчевський-Войнаровський, А. Валійський, К. Смовський, П. Шандрук та ін. А. Лівицький заохочував українських офіцерів співпрацювати з німецькими інстанціями з метою створення національного легіону для війни проти СРСР. З цього приводу було проведено кілька нарад за участі військового міністра УНР В. Сальського[39]. Українські ветерани почали гуртуватися в комбатантських організаціях, а також вступати в структури поліції, окупаційної адміністрації та німецького війська. Оточення А. Лівицького тісно співпрацювало з німецькими спецслужбами, УЦК та ОУН.

У лютому 1940 р. ОУН розкололася на фракції мельниківців та бандерівців. Оформлення нової організації було завершене в Кракові у квітні, під час II Великого збору, на якому сформували Революційний провід ОУН на чолі зі С. Бандерою. Після переїзду А. Мельника з Рима до Берліна головним осередком мельниківців стала столиця Третього Рейху, а провід бандерівців перебував у Кракові. Останні зуміли перетягнути на свій бік більшість націоналістичного підпілля в СРСР та кадри Генерал-губернаторства. До інших регіонів (Німеччини, Румуни, західних держав) інформація про розкол дійшла пізніше, і там А. Мельник зберіг лідерські позиції. Обидві ОУН тісно співпрацювали з німецькими спецслужбами й готувалися до походу на Схід.

У передчутті німецько-радянської війни (та одразу після її початку) різні українські політичні осередки, які перебували на території держав Осі, надсилали звернення й меморандуми до вищих державних установ Третього Рейху. УНО, УЦК, мельниківці, гетьманці зверталися з проханням долучитися до боротьби проти СРСР, висловлюючи надію, що Німеччина дозволить українцям створити власне військо й державу. Робили також реальні кроки. 22 червня 1941 р. бандерівці організували в Кракові Великі установчі збори, на яких сформували Український національний комітет (УНК) — головний представницький орган України в Німеччині. Фактичним головою УНК став бандерівський діяч В. Горбовий. Передбачали, що діячі УНК негайно займуться українським державотворенням на звільненій від більшовиків території України. Цей план і справді почав втілюватися з проголошенням Акта відновлення Української держави у Львові 30 червня 1941 р. Варто зазначити, що УНК не визнавали Німеччина та УЦК, а мельниківці відмовилися від пропозиції приєднатися. Після розгону німцями Українського державного правління у Львові лідери УНК у Кракові також зазнали репресій.

Похід на Схід (1941 р.)

Ще на початку березня 1941 р. бандерівці домовилися з абвером про створення нового легіону, який мав дістати назву «Дружина українських націоналістів» (ДУН). На практиці ДУН поділялася на два окремі підрозділи батальйонного складу з різним оперативним підпорядкуванням: спеціальний загін «Нахтіґаль» та з’єднання «Роланд».

Підготовка вояків батальйону «Нахтіґаль» (українською «Соловей») відбувалася в навчальному таборі міста Нойгаммер (сучасне місто Свєнтошув у Польщі). Підрозділ нараховував приблизно 350 осіб і складався з трьох сотень, у кожній із яких було по дві чоти з українців й одна — з німецького кадрового персоналу абверівського полку «Бранденбург». Батальйон «Роланд» формувався в Зауберсдорфі (Австрія). Він складався з трьох сотень загальною чисельністю 270 вояків. Тоді ж склалася практика «подвійного командування» українськими національними підрозділами, пізніше розвинута в поліційних батальйонах. З німецького боку «Нахтіґалем» командував обер-лейтенант Г.-А. Герцнер, а його заступником із політичних питань був Т. Оберлендер. Українським офіцером зв’язку й неформальним командиром став сотник Р. Шухевич. Німецьким командиром «Роланда» був обер-лейтенант Зіберт, а з українського боку — майор Є. Побігущий[40].

«Нахтіґаль» брав участь у бойових діях у складі 17-ї армії вермахту з перших днів німецько-радянської війни. 30 червня 1941 р. його вояки увійшли до Львова й допомогли організувати проголошення Акта відновлення Української держави. Пізніше «Нахтіґаль» через Золочів і Тернопіль наступав на Поділлі: брав участь у боях під Браїловим і Людавкою та дійшов до Вінниці. «Роланд» напередодні війни передислокували до румунського містечка Кимполунґ (Південна Буковина). У складі 11-ї німецької армії він перетнув радянський кордон тільки 29 липня. Не беручи участі в боях, «Роланд» пішим маршем дійшов до Дубоссар у Молдові, після чого перетнув річку Дністер і зупинився в селі Унтилівка Одеської області. Після розгону Українського державного правління у Львові