Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Провід українських націоналістів (ПУН) сподівався, що розгром німцями Польщі спричиниться до виникнення на території Галичини й Волині української держави так само, як розчленування Чехословаччини зумовило появу Карпатської України. Спеціально створена Комісія державного планування ОУН займалася розробкою вказівок з організації політичного, економічного та культурного життя на звільнених територіях. Українські націоналісти не знали або не зважали на існування таємних домовленостей німців із СРСР про територіальний поділ Польщі.
1 вересня 1939 р. почалася війна. Німці всіляко намагалися заохотити СРСР до виступу проти Польщі й паралельно обмірковували варіанти на випадок відмови. 7 вересня начальник генерального штабу сухопутних військ Німеччини Ф. Гальдер занотував у своєму щоденнику німецькі умови переговорів із Польщею, серед яких було визнання незалежності Західної України. 12 вересня, під час наради представників вищого військово-політичного керівництва Третього Рейху, голова Верховного головнокомандування вермахту Вільгельм Кейтель серед інших варіантів розподілу польських земель запропонував створення незалежної «галицької й польської України» (за умови, якщо з цим погодиться Й. Сталін). Невдовзі після цієї наради керівник абверу В. Канаріс особисто повідомив А. Мельнику про можливість створення української держави. З ініціативи лідера ОУН було негайно підготовано список членів уряду Української Західної Держави на чолі з О. Сеником, а М. Сціборський написав «Нарис проекту основних законів /Конституції/ Української Держави».
У вересні Український легіон увійшов на територію Польщі в складі 14-ї армії вермахту. До 17 вересня 1939 р. ВВН досяг населених пунктів Західної України: Комарного, Перемишля, Самбора та Стрия, деякі групи дійшли до околиць Дрогобича та Львова. Одночасно в Галичині та на Волині активізувалися повстанці Крайової екзекутиви ОУН на чолі з В. Тимчієм, які роззброювали невеликі польські підрозділи та проголошували встановлення української влади. У деяких місцевостях Галичини дійшло до збройних сутичок повстанців із польською армією й поліцією. Після перетину польського кордону Червоною армією німецьке командування відвело ВВН, як й інші підрозділи вермахту, за демаркаційну лінію по річці Сян. Наприкінці вересня вояків Українського легіону демобілізували.
Деякі українці воювали проти Польщі в складі регулярних збройних сил як німецькі громадяни. Яскравий приклад — син першовідкривача «рентгенівського» випромінювання О. Пулюй. Під час перших визвольних змагань він служив в УСС і Галицькій армії, пізніше емігрував до Німеччини та прийняв її громадянство. На початку 1939 р. О. Пулюя мобілізували до вермахту, і за розподілом він опинився в абвері. У вересні О. Пулюй як член військової делегації їздив до Львова домовлятися з радянським командуванням про евакуацію з місцевих шпиталів поранених німецьких солдатів. Цією нагодою він скористався, щоб попередити знайомих українців про те, де саме буде проходити новий німецько-радянський кордон. Завдяки О. Пулюю багато представників української інтелігенції змогли переїхати до німецької окупаційної зони, доки ними не зацікавився НКВС. Окрім того, О. Пулюй привів у полон польський ескадрон на чолі з колишнім австрійським принцом К. А. Габсбургом, за що отримав німецький Залізний Хрест.
Польська кампанія вермахту та «визвольний похід» Червоної армії в Західну Україну й Білорусь тривали до початку жовтня 1939 р. Ще 29 вересня німецька й радянська сторони дійшли порозуміння щодо нової лінії розмежування, підписавши Договір про дружбу та кордон. На півдні кордон проходив річками Сян і Західний Буг. Більша частина українських етнічних земель Польщі відійшла до СРСР і невдовзі була включена до Української РСР. Західні й північні регіони Польщі німці приєднали безпосередньо до Третього Рейху. 12 жовтня 1939 р. на землях Центральної Польщі гітлерівці проголосили створення Генерал-губернаторства окупованих польських територій з адміністративним центром у Кракові. Назва окупаційного утворення нагадувала про існування Варшавського генерал-губернаторства, заснованого Німеччиною під час Першої світової війни. Тоді на землях Варшавського генерал-губернаторства (а також Люблінського генерал-губернаторства, підконтрольного Австро-Угорщині) Центральні держави проголосили маріонеткове Королівство польське.
Очевидно, деякий час А. Гітлер вагався, чи не зберегти польську державність з обмеженими суверенітетом і територією. З такою Польщею можна було укласти мирний договір і на цій підставі знайти компроміс із Францією та Великою Британією. Німецькі інстанції вели переговори з польським соціалістичним лідером В. Вітосом про створення колабораціоністського уряду[36]. Розрахунок на те, що В. Вітос ставився вороже до попереднього політичного режиму Польщі, не виправдав себе: нацисти дістали відмову. Уже після розгрому Франції та окупації більшої частини Європи А. Гітлер вирішив, що загравати з поляками немає сенсу. 31 липня 1940 р. з назви Генерал-губернаторства було прибрано згадку про Польщу.
На території Генерал-губернаторства опинилися західні області українських етнічних територій: Холмщина, частина Надсяння, Лемківщина. Разом українське населення цього окупаційного утворення становило близько 500 000 осіб, а з урахуванням українського за походженням, але асимільованого населення Холмщини й Підляшшя — до 700 000. На тлі переважно сільських корінних жителів українських земель у Генерал-губернаторстві виділялися політично активні представники українських громад Варшави й Кракова. Окрім того, 20 000 — 30 000 українців втекли до Генерал-губернаторства з окупованих Червоною армією Галичини й Волині. Серед них були члени ОУН, УНДО, Фронту національної єдності (ФНЄ) та інших політичних партій; інтелігенція, священики, ветерани перших визвольних змагань.
На противагу полякам, адміністрація Генерал-губернаторства під керівництвом Г. Франка створила для українців режим відносного сприяння. Галицькі та волинські біженці активно включилися в національно-просвітницьку роботу на територіях, які пізніше дістали назву Закерзоння. Колишній командир ВВН Р. Сушко став крайовим провідником ОУН у Генерал-губернаторстві. Для покращення взаємодії з окупаційною адміністрацією він виступив з ініціативою створення легального українського представництва на кшталт УНО, причому з аналогічною назвою[37]. Кандидатом на посаду голови УНО в окупованій Польщі Р. Сушко висунув безпартійного краківського професора географії В. Кубійовича. Проект статуту УНО направили генерал-губернаторові Г. Франку. До літа 1940 р. статут так і не затвердили, тому організація діяла напівлегально. Зрештою в червні 1940 р. українське представництво в Генерал-губернаторстві було оформлене у вигляді Українського центрального комітету (УЦК), який керував мережею регіональних Українських допомогових комітетів (УДК). Місцем перебування УЦК було визначено столицю Генерал-губернаторства Краків, а його головою став В. Кубійович.
УЦК займався різними справами української національної меншини в Генерал-губернаторстві: соціальними, освітніми, церковними. Після років асиміляторської політики Польщі українське населення цих територій переживало період культурного відродження. Однак у політичному й соціальному аспектах режим нацистської окупації ніс загрозу всім колишнім громадянам Польщі. Німецькі спецслужби заборонили діяльність більшості суспільно-політичних організацій й уважно вивчали українську громаду на підконтрольній території. У січні 1940 р. гестапо заарештувало генерала Армії УНР П. Шандрука. Під час вересневої кампанії він воював у Війську Польському й потрапив у полон, але невдовзі був звільнений, як і решта українських офіцерів. Повторне
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій», після закриття браузера.