Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

За кілька годин жінка таки дочекалась, коли машина з енкаведистами поїхала, обережно, через те ж вікно влізла до хати та зібрала розкиданий під час трусу одяг, беручи лише необхідне. Вийшов чималенький мішок. Подумала, та зібрала ще й постільну білизну, вийшов ще один мішок. Викинула їх у вікно, відволокла подалі від хати, вкинула один на плечі та й почимчикувала у бік тимчасового сховища. Впоравшись із обома мішками, з годину відпочила, щось допомогла подружці по господарству, очікуючи темряви, а потім, одягшись тепліше, вирушила до лісу.

Звістка про те, що енкаведисти розгромили шпиталь, заарештували докторку та вбили поранених, вдарила Гордія та вояків, наче грім посеред ясного неба. Загін тільки що повернувся з рейду на Кулинці, принесли необхідні ліки, а вони вже й непотрібні… Більш за все Марія переживала за те, як сприйме звістку про смерть Миколи Лисевича його кум, Назар Глинський. Усю війну вони пройшли поряд, допомагаючи та охороняючи один одного як справжні друзі, і ось на тобі! Ні в бою, ні в запеклій сутичці з ворогами, а в шпиталі, поранений і безпомічний, загинув його друг та кум. Глинський, почувши таку страшну звістку, пополотнів, скрипнув зубами і стукнув кулаком по долоні.

— Ну, гади… — рвучко повернувся та вийшов із землянки.

Гордій сумно похитав головою:

— Шкода Миколу, шкода хлопців… А Назар… Нехай зараз начуваються! Пощади нікому не буде! Він затятий… Загибелі Миколи нікому не подарує! Але ж хто здав шпиталь? Хто? Телефоністка розповіла про якогось Грака, але хто ховається за цим ім’ям? Стоп! Є одна людина, яка точно знає, хто такий Грак! Треба лише знайти засіб, щоб розв’язати їй язика!

***

— Товарищ подполковник! Госпиталь накрыли! В Прошеве! Трех бандюков пристрелили, а докторшу взяли. Только Марии там не было…

Скворцов від здивування широко розплющив очі:

— Как это не было? Ты что говоришь? Куда она могла подеваться? А дети? Председатель сельсовета сказал, что у неё двое маленьких детей!

— Не было, товарищ подполковник. Только докторша, а ей уже за пятьдесят… Какие уж тут малолетние дети?

Скворцов стукнув долонею по столі. Отже, проґавили! Знає ця докторка, де базується загін — це ще велике питання, а от ця Дацьків точно знає, а її прогавили!

— Вояки, мать вашу! Бабу с двумя малолетними детьми поймать не смогли!

— Да не было её там, товарищ подполковник!

— Как же, не было… Оставила вас в дураках! Баба с двумя детьми на руках обвела вокруг пальца целое отделение во главе с лейтенантом! Срамота… Иди с глаз моих!

3 бандою Гордія потрібно було кінчати! Підполковник заглянув у зведення подій за тиждень: при нападі на Кулинці бандити вбили вісімнадцять чоловік! Втрати, як на фронті, бодай би ви усі провалилися у тартарари! Так далі тривати не може! Що ж, він мусить застосувати крайній захід! Скворцову ця справа не дуже подобалася, але по- іншому не витанцьовувалося.

***

Тієї ж ночі, разом з Марією, у Велику Прошеву увійшов загін на чолі із Гордієм. Непомітно вони взяли під контроль усі сільські вулиці, а четверо вломилися на подвір’я голови сільради. Дарку, яка на шум вибігла на ґанок, миттю схопили за руки, бо почала дряпатися, а хтось ще й прикрив їй рота долонею, щоб не кричала.

— Отже так, — твердо сказав Гордій, дивлячись на жінку важким поглядом, — зараз підеш до чоловіка і скажеш, щоб він прийшов сюди. Шкоди йому від нас не буде. Якщо ти не підеш, чи чоловік не прийде, підпалю до дідька хату разом із дітьми. Ти усе зрозуміла?

Навіть у нічній пітьмі було видно, що жінка пополотніла, наче смерть. Ледь тримаючись на ногах, вона слухняно кивнула головою.

— Відпустіть її, — наказав Гордій, і коли її відпустили, кивнув на хвіртку, — йди за чоловіком. Не чіпати її!

— Але я не знаю, де він…

— Це мене не обходить! — жорстко відрубав Гордій. — Або за півгодини приводиш чоловіка, або я підпалюю хату. Із дітьми! Назаре! Зроби смолоскип.

— Слухаюсь, друже командире! — хрипким від ненависті голосом відповів Назар.

І Одарка одразу повірила: спалять! Хто так ненавидить, той не зглянеться і на дітей! Вона спроквола вийшла на вулицю. Що робити? Позаду хата із дітьми, попереду чоловік… А вб’ють же! їй-бо вб’ють! Але ж діти! Діти!.. Вона ще не прийняла ніякого рішення, а ноги вже несли її до хати, у якій сьогодні ночував Андрій.

«Догодовувався! — подумки дорікала чоловікові, — докомандувався! Нащо воно йому? Попереджала ж його! Дітей не чіпатимуть! Дітей не чіпатимуть! — передражнила вона чоловіка, — а вони он як! Спалю разом із дітьми!» — згадала слова Гордія і здригнулася.

Раптом позаду хруснула гілка. Вона навіть не встигла подумати, а просто відчула небезпеку. Так може відчувати лише жінка. Мабуть, щось залишилося у жінок від того часу, коли люди керувалися не розумом, а інстинктами. Чоловіки керуються розумом, а жінки серцем, ось у чому справа. А серце часто відчуває те, про що розум навіть не здогадується.

«Слідкують! Не вірять! Невже думають, що я зможу дітей полишити?»

Тут їй прийшла проста думка: якщо взнають, де чоловік ночує, можуть же і ту хату спалити? Можуть! Вона згадала голос, повний ненависті хрипкий голос. Але їх за що? Неочікувано для себе вона повернулася і стала, вперши руки в боки:

— Гей! Хто там за мною йде! Геть звідси, а то нікуди не піду!

Пітьма відповіла мовчанням, потім щось зашурхотіло, хтось відліпився від тину і пішов назад, кинувши наостанок:

— От сучка…

Дарка зачекала хвилину, і знов пішла по темній вулиці. Ось, нарешті, й потрібна хата. У будці загарчав собака, наче попереджаючи непрохану гостю, але та сміливо зайшла на подвір’я, не звертаючи на нього ніякої уваги, а той наче відчув, що зв’язуватися з жінкою даремно, зітхнув, та продовжив собі спати. Дарина легенько постукала в шибку обумовленим стуком. Тиша. Ще раз… Потім ще… Нарешті рипнули двері, й з’явився Андрій. Впізнавши жінку, тривожно запитав:

— Щось із дітьми?

— Саме з дітьми! Бандерівці… Сказали, якщо ти не прийдеш, спалять хату разом із дітьми. Я тебе попереджала… Я тобі казала… — і врешті заплакала, впавши чоловікові на груди.

Той важко зітхнув:

— Ідемо… Зараз лише вдягнуся.

— Поквапся… Бо сказали, що чекатимуть не більше півгодини.

— Добре…

Зійшов місяць і трохи розвиднілося. Андрій побачив здаля, що на його подвір’ї стоять кілька чоловік.

— Он вони… — схлипнула жінка.

— Бачу… Ти туди не йди, почекай на мене тут. Все буде добре, не переймайся… Все