Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

— Тише ты…

Тим часом жінка зійшла з ґанку, присіла на хвилину біля паркану, задерши спідницю, і пішла у бік льоху. Було чутно, як неголосно стукнула клямка і рипнули двері. І вже після цього почувся голос, начебто чоловічий.

— Вроде бы мужиков тут не было… — з ваганням у голосі сказав сержант.

— Да и чего делать ночью в подвале нормальному мужику? — невідомо у кого запитав лейтенант.

— Может, тут схрон? Или дезертир? — припустив сержант.

Лейтенант згадав орієнтування, у якому припускалося існування у селі таємного бандитського шпиталю, і примружив очі в очікуванні можливої удачі:

— Очень даже может быть, что тут бандеровский госпиталь… Хозяйку будем брать… — речення закінчити не встиг, бо знов рипнули двері льоху, і на подвір’я вийшла жінка.

— Давай! — скомандував лейтенант.

Ваніфатов і ще двоє з ним стрімголов кинулися уперед. — Що це?! — лише встигнула крикнути розгублена жінка.

Марія готувала матеріали для перев’язок. Вона якраз закінчила прати бинти і вже готувалася розвісити їх на натягнутій у кімнаті тоненькій мотузці, коли раптом почула розгублений зойк Василини:

— Що це?!

На мить Марія заклякла. Почувся ще один дивний звук, потім грюкнули двері, їй здалося, ще це двері льоху. Далі вона чекати не стала. Прожогом кинулася до ліжка, де спали діти. Славуня прокинулася одразу. Марія легенько затулила їй рот долонею:

— Тихо, донечко. Швиденько вдягайся…

Губи в дитини склалися бантиком, ось-ось заплаче…

— Донечко, тихенько… Бо москалі близько!

Славуня вже була навчена: раз москалі поряд, то це погано. Москалі — погані дядьки! їх треба боятися! Губи у неї скривилися, і вона почала щось натягати на себе, плутаючись у темряві. Марія хутенько накинула на себе перше, що підкрутилося під руку, обережно, щоб не розбудити, закутала в ковдру Данилка. Потім кинулася до вікна, що виходило на город, розчахнула його і спробувала щось розглядіти у нічній пітьмі. Раптом на подвір’ї пролунала автоматна черга, почулися крики, високим голосом вискнула Василина, знов автоматна черга…

— Гранату! — крикнув хтось.

Марія підсадила доньку на підвіконня:

— Стрибай, доню… Тихенько тільки!

Метнулася до ліжка, схопила закутаного в ковдру сплячого Данилка і кинулася до вікна. Застигла на мить, повернулася і акуратно зачинила віконну стулку. Наче тінь, беззвучно і непомітно, Марія з дітьми кралася по городу до хати сусіда. Позаду почулося ще кілька автоматних пострілів, потім гримнув вибух гранати. Задзвеніли вибиті шибки. Марія впала на землю.

— Тихо, доню…Славуню… Тихенько…

Данилко щось пролепетав, не розплющуючи оченят, і продовжував спати. Марія тримала долоню напоготові, щоб затулити малому рота, якщо, не дай Боже, прокинеться і почне плакати.

— Ну, что там? — почувся голос.

Хтось посвітив з вікна слабким жовтим світлом ліхтарика.

— Да вроде никого…

— Вроде или никого? — вимогливо спитав той же голос.

— Никого!

— Смотри! Головой ответишь…

Ліхтарик знов освітив город слабеньким промінчиком:

— Нет, товарищ лейтенант, точно никого! — на цей раз впевнено проказав голос.

Марія ще кілька хвилин лежала на холодній землі, щось заспокійливо шепочучи доньці. Хвала Богові, Данилко не прокинувся! Коли вікно зачинилося, вона звелася, взяла сина на одну руку, а іншою стиснула долоньку дочки, і пішла світ за очі. Коли рука затерпла тримати чималенького вже сина, а Славуня почала рюмсати, що втомилася, наштовхнулися на копицю сіна. Марія влаштувала у ній печерку, поклала туди сплячого сина Славуні посміхнулася і наказала вести себе тихо. Почекала, поки втомлена дівчинка не заснула, звелася, розправляючи закляклі руки та ноги, і уважно озирнулася навкруги. Почало розвиднюватися, і жінка зорієнтувалася, де ж вона опинилася. Відійти далеко не встигла. Копиця стояла на сінокосі, не більш ніж за кілометр від хати. Марія зрозуміла, що повернутися туди неможливо, але їй було потрібно забрати бодай дитячий одяг. Данилко прокинеться, його треба буде у щось перевдягнути, адже надворі лише березень! Та й Славуня вдягалася поспіхом, у перше, що підкрутилося під руку, та ще й у пітьмі. Про неї вже мова не йде! Вискочила в нічній сорочці! Застебнувши кожушка, вона почимчикувала до села. Ще здаля, виглянувши з-за рогу, побачила, що біля її дому стоїть полуторка. Солдати щось з розмаху вкинули у кузов, потім іще… Вона не одразу зрозуміла, що це трупи, а коли зрозуміла, заплющила очі. Отже, про шпиталь хтось доніс, тільки ж хто? Кому помститися? Вона згадала односельця Миколу, як той кликав кума Назара, коли його привезли до шпиталю.

— А Василина? Що з нею? — вистрілила думка.

Та саме пішла до схрону, коли стався напад енкаведистів, а що то були вони, жінка не мала сумнівів. Поляки одразу відкрили б вогонь по хаті, а лише потім почали би щось шукати. їм потрібні не полонені, їм потрібна кров! У цей час із хвіртки вивели й Василину.

— Давай, давай!..

Марія побачила, як хтось із солдатів підштовхнув жінку прикладом у спину. Її підсадили у кузов. З подвір’я ще щось виносили, що саме, вона не могла розгледіти.

— Маріє, що ти тут видивляєш? — почувся голос зі спини.

Жінка здригнулася від несподіванки.

— Мати Божа! Налякав… — перед нею стояв Володимир Воробець, чоловік її подружки, Мирослави.

— Ти чого в такому вигляді? — здивовано запитав він, розгледівши, що в неї під кожушком лише нічна сорочка, а на голих ногах якійсь капці.

— Подивись туди… — вона хитнула головою убік своєї хати, — тільки обережно…

Володимир визирнув з-за рогу плетеного тину й одразу смикнувся назад.

— Боже мій!..

— Слухай, Володимире, у мене діти в чистому полі…

Той не роздумував ані миті:

— Гайда!

За півгодини Марія з дітьми вже була у його хаті. Подружка тільки ахала та охала, слухаючи її розповідь про нічну пригоду. Умита Славуня з апетитом наминала варену картоплю, а Данилко, сидячи у матері на колінах, щось намагався розповісти, але що, ніхто не міг зрозуміти…

— А чого ж це вони на вас накинулися? — врешті запитав Володимир.

— Та хто їх знає, — обачно відповіла Марія, не бажаючи розповідати про підпільний шпиталь, — мабуть, хтось щось набрехав…

— Ну-ну… — з розумінням пробурмотів Володимир, а Мирославі було байдуже, усю свою увагу вона приділяла дітям.

— А що далі? — продовжував розпитувати Володимир.

— По-перше, треба одяг з хати забрати, а потім що? Піду кудись…

— З двома дітьми?

— А хіба я маю вибір? Володимире, ми побудемо трохи у вас? Добу, не більше, та й не ми, а діти… Мені потрібно тут сходити в одне місце… А коли ці поїдуть, хоча б одяг заберу. А потім підемо.

— Авжеж… куди піти?

Марія глибоко зітхнула: крім Стасова, йти було нікуди, а там поляки… Як то воно там буде? За дітей страшно! Хоч би