Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

Жінка залишилася на місці, а Андрій зайшов на подвір’я.

— Хто тут?

— Це я, Гордій. Ти голова?

— Ну, я…

— Хто такий Грак? Відповідай, коли хочеш, щоби твої діти жили! Хто такий Грак?

На фронті Андрій не раз дивився смерті в обличчя. І не два. І навіть не три, а багато. Але то — фронт. На фронті завжди є внутрішня готовність померти, бо знаєш, що тоді, коли ти в когось цілишся, тоді ж і в тебе хтось цілиться. Хоч і жевріє у кожного в душі надія, що саме його не вб’ють, що куля свисне десь поруч і попаде у когось іншого, але кожен розуміє: сьогодні хтось, а завтра, може, й ти…

Але тут, поряд з власною хатою, за стінами якої сплять твої діти, а поруч стоїть кохана жінка! Після фронту, коли ще не натішився, що залишився живий! На власному подвір’ї! Не було в Андрія такої готовності, не чекав він її, клятої баби з косою! Але ось вона, дивиться з цівки «шмайсера», якими озброєні ці, що прийшли по його душу… По душі його та Грака… А цей Грак винен лише у тому, що підібрав, дурень, десь у лісі пістолет, як мала дитина підбирає кимсь загублену на дорозі іграшку, а заховати його як слід не спромігся! Ось і попався на гачок енкаведистам… А за одною дурницею — інша!

— Ну? — урвав його роздуми Гордій, — Назаре! Смолоскип!

— Нііііі!!! — закричала за парканом Дарка, — Андрію!!!

— Назаре!!!

Чиркнув сірник і в березневій пітьмі тьмяно почав розгорятися смолоскип.

— Це Бондар… — вичавив із себе Костенко.

— Я його знаю, — промовив хтось із пітьми, — от дурень…

— Гайда, хлопці… — звелів Гордій.

Назар кинув смолоскипа на землю, і усі четверо посунули з подвір’я. Від смолоскипа загорівся пучок соломи, що валявся поруч. Погорів, погорів та згас… Андрій стояв із заплющеними очима, не вірячи, що залишився живий. Він не побачив, як той, кого звали Назаром, повернувся і не цілячись, тримаючи автомат біля живота, натиснув на спусковий гачок. Автомат коротко плюнув вогнем.

— Назаре! Ти що? Я ж слово дав!

— Зате я не давав!

Над селом розлігся жіночий крик…

Хвилин за десять почалася пожежа. Горіла хата Бондаря. Сам господар із кулею у животі лежав у хаті, підпертій кілком, а його дружина та діти з жахом дивилася на пожежу, не маючи вже сил ні плакати, ні благати про пощаду. Діти, два хлопчики, тулилися до матері і тихенько схлипували, а вогонь відблискував в їх очах кривавими відблисками.

РОЗДІЛ 27

СЕЛО СТАСІВ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

КВІТЕНЬ 1945 РОКУ

— Та ти що, Розумнице! Та ніхто пальцем тебе не зачепить! Давай проведемо тебе до самісінької хати! — вмовляли жінку хлопці, яких Гордій відрядив для охорони Марії з дітьми. Він не хотів відпускати її додому, але вдіяти нічого не міг: тримати дітей у таборі було неможливо та й небезпечно. Добре поміркувавши, виділив їй охорону і доручив налагодити у Стасові розвідку.

— Якщо тобі вдасться добратися в Кулинці, то буде зовсім добре. Але даремно не ризикуй, у мене там очі й вуха і так є… Головне твоє завдання — Стасів. Зрозуміло? Аеродром! Ми повинні достеменно знати, що там відбувається! — наостанок напучував Гордій, — спалити б його до дідька лисого! Разом із бензосховищем та літаками! От було б добре! Але щоб зробити таку справу, треба добре підготуватися. Цим ти й займешся. Ну, щасти тобі, Розумнице…

І ось, врешті-решт, Марія, діти та охорона добралися до Стасова. Маленький загін заховався у кущах і очікував на темряву. Жінка не хотіла ризикувати.

— Мамо… А коли ми вже підемо? А скоро вже будемо вдома? А коли вже побачимо бабусю? А дідуню на нас чекає? — не вгавала Славуня.

Маленький Данилко незграбно ходив, раз у раз падаючи на коліна, і щось лепетав, піднімаючи то якісь гілочки, то зелену травичку. Славуня майже не пам’ятала ані дідуся, ані бабусю, і дуже хотіла їх побачити, а час тягнувся так повільно. Сонце наче застигло над небокраєм, червоне та велике.

— На вітер… — тихо промовила Марія.

— Що? — не одразу зрозумів охоронець.

— Сонце червоне, на вітер, кажу… Червоне сонце звечора — завжди на вітер зранку.

— А… Твоя правда… — погодився охоронець, — наче нічого підозрілого не видно…

— Так ти підозріле одразу й побачиш! Підозріле того… Його ж ховають…

На другому краю села, під горою, де був розташований аеродром, раз за разом гули двигуни, злітали літаки, виблискуючи срібними крилами у променях сонця, що вже одним боком сіло на небокрай.

— Розліталися… Бензину їм не шкода! Бодай би у них усе погоріло… — мовив один з охоронців.

— Ні… — не погодився інший, — треба забрати це все й літати самим. Оце буде діло! А так що? Ти на них з гвинтівкою, а вони на тебе з танками та літаками. Багато так навоюєш?

— Твоя правда…

Помовчали.

— Мамо, а коли… Мамо, а де… Мамо, а що… — не вгамовувалася Славуня.

— Зачекай ще трохи, доню… Вже скоро… Незабаром підемо додому…

— А який він? А де наша хата? А чого не зараз?

Дочекалися сутінків. За небокраєм зник останній маленький краєчок сонця, що підсвічував червоно-золотими променями легкі білі хмаринки. Де-не-де у хатах тьмяно засвітилися вікна, а зі сходу вже насувалася темрява ночі.

— Час… — пробурмотів хтось із охоронців, якому вже набридло чекати.

— Ще трохи, — не заперечила Марія, — чекали більше, почекаємо ще з півгодини.

— До бабусі! До бабусі! — зраділа Славуня, — ну, мамо! Ну, йдемо вже! Я хочу додому!

Марія важко зітхнула, начебто треба було пірнути в крижану воду:

— Добре, пішли.

Вони йшли по давно знайомих Марії стежках, уздовж городів, ховаючись серед кущів, пригинаючись попід тинами.

«Йду додому, наче крадійка… — думала жінка, несучи на руках Данилка, — в селі, де прожила усе життя, маю ховатися і лякатися кожного гавкоту шолудивого пса… То поляки, то германці, то москалі… Ні, Гордій таки має рацію! Хай не ми, хай наші діти… Але вільно і без страху… Самі на своїй землі!»

Славуню по черзі несли хлопці, дівчинка втомилася і сама йти вже не могла. Нарешті прийшли. Причаїлися під знайомими з дитинства кущами на городі. Одразу наринули спогади.

Адже стільки разів вона зустрічалася тут із Василем, скільки разів він тут її цілував! І вона з радістю відповідала йому, і тулилася до нього щільно-щільно, наче бажала злитися з ним в єдине ціле, відчуваючи під тоненькою сорочкою сильні м’язи… Де він зараз? Що з ним? Чи