Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

ще з часів сивої давнини знали лише одиниці, опиниться в моїх руках, а принесуть її із сучасної аптеки. Не бачу причин сумніватися в правдивості слів фармацевта. За його твердженням, він отримав ту доволі таки рідкісну лікарську сіль, яку ви призначили своєму пацієнту, від оптовика. Цілком імовірно, що вона пролежала в нього на полиці цілих двадцять, а то й більше років. І тут, як звикле казати, спрацював випадок та простий збіг обставин. Усі ці роки сіль у пляшечці піддавалася певним змінам температури, що коливалася між 40 та 80 градусами[63].1, як то буває, зміни, що роками відбувалися з нерівними проміжками часу під дією різних температурних режимів з різною інтенсивністю та тривалістю, запустили дуже складний і водночас делікатний процес, і я геть не впевнений, що навіть із застосуванням сучасних технологій можна домогтися такого результату. Білий порошок, який ви мені прислали, є чимось зовсім відмінним від тих ліків, які ви прописали своєму пацієнту. Цей порошок свого часу ліг в основу вина для шабашу — Vinum Sabbati. Ви, безперечно, читали про шабаші відьом і сміялися з історій, що вселяли жах у наших предків: чорні коти, мітли та вроки, які насилалися на корову якоїсь бабці. Дізнавшись правду, я не раз тішився з думки, що для більшості — це чистісінької води фарс, під яким насправді криється багато всього, чого не варто виносити на загал. Та якщо ви не полінуєтеся прочитати додаток до монографії Пейна Найта[64], то зрозумієте, що справжній шабаш — це щось геть відмінне, хоч автор дуже доречно утримався від публікування всього, що йому було відомо. Секрети справжнього шабашу походили ще з давніх часів і дійшли до середньовіччя, секрети жорстоких обрядів, що існували задовго до того, як у Європі з'явилися арійці. Чоловіків та жінок, яких обманом виманювали з їхніх домівок, зустрічали істоти, що могли прибрати на себе подобу диявола (що вони й робили), і вели в якусь безлюдну віддалену місцину, про яку знали тільки обрані, посвячені в давню традицію. Можливо, в якусь печеру в голій, відкритій вітрам височині, можливо, в нетрища якогось пралісу, де і проходив шабаш. Там, у найтемнішу пору ночі, готували Vinum Sabbati — дурманний напій, яким споювали неофітів, що приймали пекельне причастя; sumentes calicem principis inferorum[65], як влучно висловився автор. Кожен, хто робив ковток з того грааля зла, ішов у супроводі якоїсь неземної зваби, що кивком голови закликала розділити з нею радощі, гостріші й вишуканіші за будь-які збудливі фантазії, і, таким чином, здійснити консумацію шабашного весілля. Важко писати про подібні речі переважно тому, що примара, яка вабила своєю чарівливістю, була не ілюзією, а, хай би як неймовірно це звучало, частиною самої людини. Завдяки силі того проклятого вина, для виготовлення якого достатньо було розмішати в склянці води кілька крупинок білого порошку, непохитна цілісність життя розколювалася, триєдність людської сутності розривалася, а невмирущий черв, що живе всередині нас, перетворювався на щось реальне й зриме, вбране в одіння із плоті. А тоді, опівночі, знову коївся первородний гріх, про який було завуальовано згадано у притчі про Едемський сад. Таким було nuptiœ Sabbati[66].

Більше я про це волію не говорити. Вам, Хабердене, як і мені, відомо, що порушення навіть найпростіших законів життя не може бути безкарним, а за таким страшним діянням, що осквернило та спаплюжило найсокровенніше, настає страшна помста. Що починалося з гниття, закінчилося гниттям».

Нижче доктор Хеберден додав від себе:

«На жаль, усе вищеописане цілком і повністю правда. Сьогодні вранці, коли я завітав до вашого брата, він мені у всьому зізнався. Спершу мою увагу привернула його замотана рука, яку я змусив показати мені. Від побаченого я — лікар з багаторічним стажем — мало не виблював, відчувши страшенну огиду. А історія, яку він мені розповів, виявилася ще страшнішою, ніж я міг собі уявити. Вона похитнула мою віру у всесвітнє добро, взагалі у світ, що допускає такі жахіття. Якби ви на власні очі не бачили того страшного кінця, я б сказав вам, щоб ви у це все не вірили. Мені недовго залишилося жити на цьому світі, але ви молода й зможете про все забути.

Доктор Джозеф Хеберден».

Через два чи три місяці я дізналася, що доктор Хеберден помер під час плавання, невдовзі після того, як корабель відчалив від берегів Англії.

Міс Лестер замовкла й жалібно глянула на Дайсона, який не міг приховати свого збентеження.

Затинаючись, він пробурмотів кілька коротких фраз, що свідчили про його глибоке зацікавлення цією неймовірною історією, а тоді сказав, трохи опанувавши себе:

— Пробачте, міс Лестер, та, наскільки я зрозумів, ви опинилися у скруті, тому й звернулися до мене з проханням про допомогу.

— Ах, — мовила вона, — я вже й забула. Порівняно з тим, про що я вам розповіла, мої теперішні клопоти видаються зовсім незначними. Та оскільки ви дуже добрий до мене, я продовжу. Ви не повірите, та я дізналася, що деякі люди підозрювали мене, чи радше робили вигляд, що підозрюють, у вбивстві мого брата. Ці люди — мої родичі, чиї мотиви були надзвичайно ницими. Я відчула на собі те ганебне приниження, коли за тобою спостерігають. Так, сер, за мною стежили, коли я поїхала за кордон, а, повернувшись додому, я виявила, що й тут за мною невпинно і підступно підглядають. Незважаючи на мій бойовий дух, мені несила було це терпіти, і, поламавши трохи голову, я придумала, як вислизнути з рук тих, хто за мною ходив назирці. На щастя, мені це вдалося. Я одягла маскарадний траур і вже певний час ховаюся за цією маскою, не викликаючи ні в кого жодних підозр. Втім, у мене є всі причини вважати, що віднедавна переслідувач знову вийшов на мій слід. Якщо тільки я не помиляюся, вчора я помітила детектива, мерзенним завданням якого є слідувати за кожним моїм кроком. Ви, сер, спостережливий і гострозорий, тож скажіть, чи не помітили ви когось, хто таївся по закутках цього вечора?

— Навряд чи, — відповів Дайсон. — А ви можете описати мені цього детектива?

— Звісно. Моложавий темноволосий чоловік з темними бакенбардами. Одягнувши на себе величезні окуляри у спробі замаскуватися, він все одно не в змозі приховати своєї тривожної поведінки та швидкого, нервового погляду, який він кидає навсібіч.

Цей опис став останньою краплею для бідолашного Дайсона, який відчайдушно хотів якомога швидше вирватися