read-books.club » Фентезі » Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак 📚 - Українською

Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

70
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю" автора Радек Рак. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 77 78 79 ... 99
Перейти на сторінку:
на схід.

Дорогам східної Галілеї вірити не можна. Ведуть нізвідки в нікуди, і найширший тракт може розгалузитися серед полів на менші доріжки, що провадять до чиїхось садиб або взагалі нікуди, а битий гостинець перетворюється на вузьку лісову просіку, яка губиться в папоротях. Нечисленні дороговкази обписані знаками, що нагадують дитячі карлючки, а багато з них погубили покажчики. У цій дивній країні Якуб швидко навчається не зважати на дороги. Мандрує в той бік, де сходить сонце. Львів — це велике місто, і Шеля сподівається, що не проґавить його.

У дорозі він харчується вишнями й достигаючими яблуками, ще дещо кислими, але шкірка з темними плямками наростів уже починає рудішати. Місцеві годують його пшеничним хлібом, солодшим, ніж найбіліша булка; такий хліб годився б і на столі самого кайзера. Частують його також кришталево чистою горілкою і роблять усе це охоче, не чекаючи, що Якуб щось їм заплатить чи відпрацює. Часом підвозять його возом до села чи найближчого містечка. Запитувані про Львів, показують лиш кудись на схід. Далеко.

Ця доброзичливість видається Шелі спочатку трохи підозрілою, особливо тому, що виглядає на підшиту приниженістю. Один із руських хлопів каже йому так:

— Бог дав мову панів і мову хамів.

І Якуб розуміє, що все зводиться до слова. Тому, хоч і розуміє мову русинів і в разі потреби може нею послуговуватися, він до самого Львова не вимовив ані слова іншою мовою, ніж польська. Хоч одягнений у єврейський халат, накинутий на хлопську свитку, він поводить себе як пан і озивається виключно мовою панів. Тоді його трактують як пана.

Русини, прості й гостинні, породжують у ньому почуття холодної вищості, яке відчуває чоловік, що спостерігає за роботою мурашок. Бо хоча й можна захоплюватись мурашками за винахідливість і відданість своєму мурашнику, але життя мурашки нічого не значить і ніхто з мурашкою на життя не поміняється. І тому пан ніколи по-справжньому не охаміє, а хам не буде паном, і тих нещасних русинів навіки чекає доля невільників, доля мурашок, бо самі себе на цю долю прирекли, визнавши свою мову мовою слуг, амінь.

Однак не може надивуватися, що ще бувши паном, тобто справжнім собою, він не помічав різниці між хамством із західної Галілеї і русинами. У великих містах не раз подейкували, що русини — це окрема нація, створено навіть спеціальну назву — «українці», бо населяли вони переважно Україну. Проте різні речі розповідали у великих містах, у Краковах і Львовах, і різні моди приходили звідти, зазвичай кумедні або дурні, або одне й друге відразу, і галілейська шляхта мало звертала на них уваги. Тим паче, що про «українців» говорили переважно лоялісти, а в провінції кожен знав, що тих «українців» вигадала собі Австрія на злість справжнім полякам. Кожен поляк чудово знав, що хам — це хам, незалежно від того, по який бік Сяну живе, і що розмови про якусь українську національність — це перебільшення і спроба зруйнування Речі Посполитої зсередини. Що, руські хами говорять трохи інакше? А хто ж би переймався тим, що і як говорять хами?

Зараз, однак, Якуб помічає цю різницю. Не тільки в мові, не тільки в їжі й не тільки в тому, що по селах стоять не костели з гострими вежами, а церкви з куполами, схожими на жіночі груди. Ні, ця різниця корениться десь глибше, десь в околицях серця, так глибоко, що її не видно, хоч вона виразно відчутна. Шеля бачить це, але знає, що ці русини чи там українці — це все ще лишень діти, а дітям потрібен батько, і ніколи їм не спаде на думку, що могли б бути кимось іншим, ніж були завжди, тобто підданими Речі Посполитої.

До Львова дістається Шеля на святого Германа, але саме місто помічає вже трьома днями раніше. Львів виростає серед зелених узгір’їв, наче багатобарвна вечірня хмара. Здається, що це не справжнє місто, що подібно до тієї хмари зараз розвіється, і не залишиться від нього нічого, крім спогадів. Золоті бані незчисленних церков і палаців блищать так, що треба відвести погляд, і неможливо дивитися на них надто довго, як не можна дивитися просто на сонце. Такі міста начебто бачать часом у пустелі, але вони зникають, якщо підійти надто близько, і залишаються від них тільки пісок, каміння й скорпіони.

Львів, однак, не зникає. Навпаки, з кожним днем і з кожною годиною стає все реальнішим. Уже видно дванадцять брам, зроблених з перлів, а також мур із дванадцятьма фундаментами з коштовних каменів. Виглядає це так, наче до міста можна дістатися будь-якою дорогою з будь-якого закутка світу.

Якуб входить у Львів через одну із західних брам. Бронзові леви біля воріт проводжають його недовірливими поглядами. Шелі не подобаються ці погляди. Леви знають його серце, а Якуб не бажає, аби в його серце будь-хто заглядав. І хоча почувається так, наче стає до причастя з нечистим сумлінням, до міста входить з опущеними очима, не дивлячись на бронзових стражів.

Дорога до палацу губернатора веде вгору, в’ється крутими поворотами то праворуч, то ліворуч. Шеля минає будинки з білого каменю, з пеларгоніями, що виливаються з вікон. Запах квітів свербить у носі й щипає очі. Минає церкви й мечеті, бані блищать у блиску полудня, зсередини храмів долинають співи й плинуть пряні запахи кадил. Минає обсаджені платанами алеї, якими йдуть тлуми людей: деякі чоловіки у лляних піджаках і капелюхах, інші в довгих шатах, з тюрбанами або тюбетейками на головах, а всі жінки — як різнокольорові метелики, русалки й пажі, одна гарніша від другої, і навіть старі мають у собі блиск молодості. Тут і там павучим кроком прослизають чорні євреї і продають трояндову воду, бо день спекотний і збирається на грозу.

Якуб з’їдає щось необтяжливе в чайхані в тінистому завулку. Хрусткі плескачики з турецького гороху заїдає порізаним скибочками сирим буряком і запиває чаєм із самовара; чай міцний, солодкий, а в склянці плаває срібляста галузка шавлії. Ніби нічого, а по тілу розходиться чудова ситість. Смаглявий чайханщик запрошує гостей просто з вулиці, погукуючи, як степовий птах: чай, чай, чай.

Петляючи вуличками, завулками й тісними проходами, Шеля пробує дістатися до палацу. Місто плутає йому дороги. Пасаж, який хвилину тому вів догори, раптом виводить його на сходи, які ведуть круто вниз. А широка вулиця закінчується високим муром, або веде до чийогось саду, або на площу, на яку ніхто, мабуть, віддавна не заглядав, бо з-поміж бруку пробивається трава

1 ... 77 78 79 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак» жанру - Фентезі:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"