Читати книгу - "Дитина від тебе, босе, Юлія Ройс"

Відчуваю себе в якійсь прострації. Не можу зрозуміти, як такий неймовірний ранок міг перетворитися на кошмар. У мого батька ніколи не було проблем зі здоров’ям і невідомо, що стало причиною серцевого нападу. 

Уявлення не маю, що б я робила, якби не Мирон. Саме він бере на себе усі справи, і спочатку ми їдемо в маєток його матері, щоб я змогла взяти трохи речей і попрощатися з синочком. 

Мої батьки живуть за сто кілометрів від нашого міста. Дорога не дуже далека, але навіть ця відстань здається мені максимальною, адже Богданчик залишається тут. 

Олена Станіславівна обіцяє мені, що пригляне за сином, а я повністю їй довіряю. Маю надію, що ми не затримаємось там надовго і тато швидко піде на поправку. 

Мені дуже важко прощатися з сином, тому, перед тим як залишити його, цілую разів сто і все одно плачу. Мирон мене підтримує і запевняє, що все добре буде. Я хочу йому вірити, але щось ніяк не виходить взяти себе в руки. 

– Ти не зобов’язаний їхати зі мною, – кажу, коли покидаємо територію маєтку.

– Не говори дурниць. Ми тепер одне ціле, Ясю, – відповідає. – Одну я тебе точно не відпущу, тому їдемо разом. 

– Мій батько був проти наших стосунків. Не чекай, що враз він прийме тебе, – шепочу.

– Насправді я б дуже хотів стати з ним друзями, але якщо цього не станеться – не засмучусь. Для мене головне, щоб ти була зі мною. А твій тато твоїм і залишитися. Мені з ним не жити. 

Мирон має рацію. Він не зобов’язаний бути хорошим для мого тата. Головне, щоб він був хорошим для мене. 

Дорога займає у нас трохи більше двох годин. Якби погода була кращою, дісталися б набагато швидше, а так трохи забарилися. Знову падає сніг, і сильний вітер кидає його просто в лобове скло. 

Таке враження, що навіть погода проти того, щоб я поверталася додому. Та я не можу інакше. Це мій тато, і навіть якщо він надто сильно хоче керувати моїм життям, він все одно залишається моїм татом. 

Їдемо одразу до лікарні, щоб дізнатися, в якому зараз тато стані. Коли помічаю в коридорі маму, трохи ніяковію. Вона сидить в кріслі та обіймає себе руками. Я як ніхто знаю, що для мами тато весь світ. Вони все життя разом, вона слухає його у всьому. Мені здається, що мама і жити одна не зможе, якщо його не стане. Я не можу назвати це коханням, більше як прив’язаність. Останнє слово завжди за татом, і якщо він ображався на мене, мама робила так само. 

– Мамо… – наближаюсь до неї, і вона піднімає голову. Дивиться на мене, наче не вірить, що я дійсно приїхала, а тоді підводиться на ноги й дуже неочікувано обіймає мене. 

– Ясю… – схлипує. – Пробач. 

Стою як вкопана і не розумію, що відбувається. Мама ніколи не була сентиментальною й емоції свої демонструвала вкрай рідко. Можливо, це через стан батька вона така?

 – Що з татом? – питаю і відступаю від неї. 

– Серцевий напад. Останні кілька днів він був дуже напружений. Все про тебе згадував. Мабуть, помиритися хотів, – розповідає мама. – Ясю, ти що, народила вже?

Мама тільки зараз помічає, що у мене немає живота. Розгублено розглядає і не може зрозуміти, чому так швидко.

– Народила. У вас народився внук Богданчик, – кажу. 

Мама знов схлипує, але я не вірю в її щирість. За всю вагітність вона жодного разу не спитала як я. І зараз це не сильно її хвилює. 

– Ти привезла його з собою? Коли Вітя дізнається, що дідусем став, бажання жити одразу з'явиться. 

– Ні, Богданчик залишився вдома з іншою бабусею. Він ще дуже маленький для такої далекої дороги, – відповідаю. – Мамо, я хочу поговорити з лікарем. Можеш відвести мене до нього?

Мама погоджується. Я хочу знати, які прогнози у лікарів і що нам робити далі. Якщо все погано, доведеться залишитися тут, а якщо є надія на одужання – ми зможемо поїхати додому. 

Лікар дає надію, що все не так критично, як розписала мама. Сьогодні ми ще не зможемо побачити тата, але завтра мені дадуть можливість з ним поговорити. 

Мама запрошує нас з Мироном переночувати у їхній квартирі. Я жила там до свого повноліття і пам’ятаю багато хороших моментів. 

Мирон везе нас туди, і коли заходимо у квартиру, мама одразу проводить нас у гостьову кімнату. Колись тут жила я, а тепер тут сплять гості. Виходить, я теж гостя в цьому домі? 

– Ви заручилися? – питає мама, киваючи на мою обручку. Мирон пішов до машини, щоб забрати наші речі, а я залишилася з мамою. 

– Так. Збираємось одружитися, – відповідаю. 

– Ти впевнена, що це хороша ідея? Тато був проти, – хмуриться.

– Мамо, може досить? – злюсь. – Мирон – хороша людина. Він приїхав зі мною сюди, хоч і не зобов’язаний це робити. Він підтримує мене і допомагає. А тобі знову щось не так!

– Я за тебе хвилююсь! – випалює.

– Не варто. Я щаслива, – кажу спокійно. 

Мирон повертається, тому йду в кімнату, щоб дістати речі з сумки. Поки він в душі, я готую нам вечерю. Мама пішла в кімнату відпочити, а їсти щось треба, тому цим займаюсь я.