Читати книгу - "Наречені на свята, Лана Кохана"

Розділ 18. Святвечір

Ми зі Златою чепурилися в її кімнаті. Там було дзеркало в повний зріст, тож я крутилася перед ним у єдиній сукні, яку прихопила із собою в поїздку.

Чорна, в’язана, приталена. Закриті ноги, руки, шия… Сюди б ще хустинку припасувати — з черницею сплутають!

Ні, ну серйозно, чим я тільки думала, коли її обирала?

— Не надто просто, як гадаєш? — звернулася до Злати.

Вона підняла очі від журналу. Кілька секунд уважно вивчала відображення моєї статури, а тоді перевела погляд на обличчя — зіщулилася.

— Раніше ти не просила в мене порад.

Прозвучало це як звинувачення.

— Бо раніше потреби не було, — розвела руками я.

— А тепер з'явилася?

— Як бачиш.

— Бо ти шурхаєшся з моїм братом?

Мої щоки мов ошпарило.

— Я не шурхаюсь!

Не зовсім. Воліла б, але ні. Бо ж я дійсно голосна й учора впевнилася в цьому.

Мені хотілося вірити, що я зможу контролювати гучність стогонів, тож я заклалася з Тимошем на одне бажання… і програла, щойно його язик торкнувся клітора.

О, ця проклятуща самовпевненість!

Тепер, якщо він загадає передивитися разом «Відступників» [1], я вимагатиму реваншу.

Злата сповзла з ліжка, підійшла до мене й обійняла зі спини.

— Коли ви не говорите мені, що між вами, мені стає та-а-ак сумно! — надула губки вона.

— Тобі не сумно, мала ти засранко, — буркнула я, — тобі цікаво.

— Еге ж! — У карих очах заіскрив запал: — Розкажи мені усе!

— О, прошу, Злато!

Я вивернулася з її рук і пригладила уявні складки на сукні.

— Це надто.

— Тобі нема чого соромитися, — стенула плечем вона. — Усі це роблять.

— Ти говориш як твоя бабуся.

— Хочеш сказати, їй ти розповіла, а мені ні?!

— Та нікому я нічого не розповідала! — шикнула я. — Господи Боже… І ти можеш не кричати, будь ласка?

— Можу, — склала руки на грудях Злата. — А от ти вчора не могла.

Трясця його…

— Я гадала, тонкі у вас тільки бічні стіни, — промурмотіла я.

У сусідній кімнаті дивилися фільм — вони не мали чути те єдине, але вкрай недоречне «М-м-м».

— Йо, тільки вони, — Злата посміхалася. — От тільки, бач, я вчора нудилася — пішла подивитися, шо інші роблять. Ната якраз тягнула ноут до кімнати Павла й Андрія…

Котра межує з нашою…

— У неї було кілька завантажених серіалів на акаунті.

— Ох… — я присоромлено заплющила очі.

— І «ох», і «ах», і «м-м-м-м»! — останнє Зтала простогнала. Ще й так виразно й голосно, що я не стрималася — стрімко обернулася й затисла її рот долонями.

— Ви точно родичі, — невесело констатувала, згадуючи ледь не ідентичну витівку Тимоша в клубі.

Коли я прибрала долоні, Злата вишкірялася на всі криві тридцять два. А тоді опустила руки на мої стегна зі звучним «Шльопс!» і обернула знов до дзеркала.

— Ця сукня підійде, — сказала вона відображенню, мандруючи руками вгору по моїй талії. — Тиміш шаленітиме від твоїх вигинів.

— Ти робиш тільки гірше, — зітхнула я.

— Йой, нє!

Злата ще раз плеснула по моїх стегнах, а тоді подалася до шафи.

— Чека! — кинула вона і за мить водрузила мені на плечі жакет.

Важкий. Я розправила плечі, оцінюючи вигляд.

Прямий крій, на дотик — вовна. Сам чорний, але з акцентними вставками: вишивка гладдю, багряними нитками.

Я потягнула китиці, крутнулася вбік.

— Файний, еге ж? — схилила голову набік Злата.

— Еге, — усміхнулась я.

— Але це не дарунок! — виставила палець вона.

— Я здогадалася. — І закотила очі.

— Повернеш після Коляди.

— Як скажеш.

— Гм-м… — Злата постукала пальчиком по підборіддю. — Але чогось усе одно не стає.

Я взяла велюровий мішечок, який принесла разом із щіткою для волосся й шпильками, і витягла звідти зґарди.

— Отакої… — видихнула Злата, коли я приклала їх до шиї. — І як довго ти їх від мене ховала?

— Я не ховала.

Вона вигнула брову з виглядом «Кого ти дуриш?».

— Просто не показувала, — повела плечем я.

Златини очі перетворилися на щілинки.

— І від кого вони?

— Злато…